Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
15 березня 1919 року оголошено спеціальну постанову Всеукраїнської ради мистецтв «Про націоналізацію київських театрів», що поклало початок одержавленню кращих театральних колективів України. Згідно з цією постановою були націоналізовані і перейменовані три драматичні театри: «Державний драматичний театр»-в «Перший театр УРСР ім. Т. Шевченка», Театр «Соловцов»-у «Другий театр УРСР ім. Леніна»;
«Молодий театр»-в «Перший Молодий театр Київської Ради робітничих депутатів». Комісаром усіх київських театрів призначено відомого театрального діяча К. А. Марджанова.
Проведення націоналізації вимагало певного політичного такту, розумного роз'яснення і переконливого мотивування тих рішучих дій, до яких змушені були вдаватися органи влади, бо йшлося не так про ущемлення прав власників театральних будинків або волі антрепренерів, як про колективи людей, про їхню дальшу творчу працю, про політичні і естетичні переконання художньої інтелігенції.
Перед націоналізованими театрами були поставлені важливі завдання-наблизити мистецтво до пролетарського глядача, провадити агітаційно-виховну художню роботу серед мас.
Всупереч провокаційним вигадкам ворогів питання націоналізації театрів і пов'язані з ним завдання налагодження і розвитку творчого життя новоутворених колективів були успішно розв'язані. «Київський пролетаріат не тільки вирвав театр з рук приватної антрепризи,-повідомляла газета «Театр» у квітні 1919 року,-але створив прекрасно улагоджений приймальний апарат, який і оволодів цілком такою складною, чулою і тендітною машиною, як театральне господарство. Отже, вперше театр з рук меценатів, антрепренерів і спекулянтів переданий цілком народові, вперше він виступає на арені як могутній державний провідник освіти і світла, як естетичний вихователь мас».
Однак це ствердження правильності основних заходів театральної політики Радянської влади не вичерпувало повноти проблем, пов'язаних з одержавленням всієї театральної справи в республіці, й передусім проблем залучення передової частини т. зв. старої інтелігенції до творення нового, радянського мистецтва театру. Йшлося не про перехід на роботу в колектив тепер уже радянської установи, а про свідомо-ідейне і, так би мовити, художницьке служіння зовсім новим історично конкретним інтересам народу, соціалістичній державі.
Націоналізувавши театри, партія і уряд брали тим самим на себе весь тягар піклування про організаційно-господарське і творче життя колективів. Партія розуміла, що зовні лояльне ставлення до політики Радянської влади або ж «попутницький» характер діяльності творчої інтелігенції,-це тільки перший ступінь формального визнання або й змушеного пристосовництва. Треба було створити такі умови, виявити таку увагу, турботу, надати такі можливості, яких та інтелігенція раніше не мала, і навіть не передбачала, щоб на ділі митці переконались у тому, що Радянська влада-справді їхня, народна влада. Тільки за таких умов можливе було наближення, а потім і органічне злиття їх світогляду з світоглядом пролетаріату.
Саме внаслідок такого розуміння проблеми ставлення до старої інтелігенції вже в серпні 1920 року був виданий декрет Ради Народних Комісарів УРСР «Про поліпшення становища вчених спеціалістів і заслужених працівників літератури та мистецтва».
Управління державними театрами послідовно здійснювало ряд заходів, спрямованих на організацію творчої роботи колективів. Зокрема, багато було зроблено для ліквідації безробіття серед акторів, підвищено заробітну плату і зараховано в штат тих акторів, які працювали в антрепренерів без певної плати. Акторам щотижня надавався вихідний день. Працівники державних театрів звільнялись від призову в Червону Армію. В умовах загальної господарської розрухи і економічної блокади та іноземної інтервенції це були неабиякі заходи.
Але державні декрети і ухвали мали іце й великої ваги політичне значення, бо виражали національну політику Радянської влади. Вчора ще безправні і переслідувані, сьогодні підтримувані й заохочувані самою державою робітників та селян, діячі українського театру радо йшли назустріч новому життю.
Мудрість і далекоглядність політики партії була стверджена історією. Велика когорта прогресивних діячів української сцени, радо зустрівши Жовтневу революцію, стала до лав творців радянського мистецтва.
Радянська влада всіляко підтримувала ті творчі колективи, які, щиро віддавши своє мистецтво радянському народові, включились у боротьбу за створення нової, соціалістичної культури. На державне утримання були взяті київські театри: Перший театр УРСР ім. Т. Шевченка, Другий театр УРСР ім.
Київ у роки Жовтневої революції та громадянської війни (1917—1920 pp.)
Сторінка 40 з 44
театру покладалося на вищий учбовий заклад-Музично-драматичний інститут ім. М. Лисенка, створений в 1918 році на базі заснованої композитором у 1903 році музичної школи з драматичним відділом, яким керувала М. М. Старицька.15 березня 1919 року оголошено спеціальну постанову Всеукраїнської ради мистецтв «Про націоналізацію київських театрів», що поклало початок одержавленню кращих театральних колективів України. Згідно з цією постановою були націоналізовані і перейменовані три драматичні театри: «Державний драматичний театр»-в «Перший театр УРСР ім. Т. Шевченка», Театр «Соловцов»-у «Другий театр УРСР ім. Леніна»;
Проведення націоналізації вимагало певного політичного такту, розумного роз'яснення і переконливого мотивування тих рішучих дій, до яких змушені були вдаватися органи влади, бо йшлося не так про ущемлення прав власників театральних будинків або волі антрепренерів, як про колективи людей, про їхню дальшу творчу працю, про політичні і естетичні переконання художньої інтелігенції.
Перед націоналізованими театрами були поставлені важливі завдання-наблизити мистецтво до пролетарського глядача, провадити агітаційно-виховну художню роботу серед мас.
Всупереч провокаційним вигадкам ворогів питання націоналізації театрів і пов'язані з ним завдання налагодження і розвитку творчого життя новоутворених колективів були успішно розв'язані. «Київський пролетаріат не тільки вирвав театр з рук приватної антрепризи,-повідомляла газета «Театр» у квітні 1919 року,-але створив прекрасно улагоджений приймальний апарат, який і оволодів цілком такою складною, чулою і тендітною машиною, як театральне господарство. Отже, вперше театр з рук меценатів, антрепренерів і спекулянтів переданий цілком народові, вперше він виступає на арені як могутній державний провідник освіти і світла, як естетичний вихователь мас».
Однак це ствердження правильності основних заходів театральної політики Радянської влади не вичерпувало повноти проблем, пов'язаних з одержавленням всієї театральної справи в республіці, й передусім проблем залучення передової частини т. зв. старої інтелігенції до творення нового, радянського мистецтва театру. Йшлося не про перехід на роботу в колектив тепер уже радянської установи, а про свідомо-ідейне і, так би мовити, художницьке служіння зовсім новим історично конкретним інтересам народу, соціалістичній державі.
Націоналізувавши театри, партія і уряд брали тим самим на себе весь тягар піклування про організаційно-господарське і творче життя колективів. Партія розуміла, що зовні лояльне ставлення до політики Радянської влади або ж «попутницький» характер діяльності творчої інтелігенції,-це тільки перший ступінь формального визнання або й змушеного пристосовництва. Треба було створити такі умови, виявити таку увагу, турботу, надати такі можливості, яких та інтелігенція раніше не мала, і навіть не передбачала, щоб на ділі митці переконались у тому, що Радянська влада-справді їхня, народна влада. Тільки за таких умов можливе було наближення, а потім і органічне злиття їх світогляду з світоглядом пролетаріату.
Саме внаслідок такого розуміння проблеми ставлення до старої інтелігенції вже в серпні 1920 року був виданий декрет Ради Народних Комісарів УРСР «Про поліпшення становища вчених спеціалістів і заслужених працівників літератури та мистецтва».
Управління державними театрами послідовно здійснювало ряд заходів, спрямованих на організацію творчої роботи колективів. Зокрема, багато було зроблено для ліквідації безробіття серед акторів, підвищено заробітну плату і зараховано в штат тих акторів, які працювали в антрепренерів без певної плати. Акторам щотижня надавався вихідний день. Працівники державних театрів звільнялись від призову в Червону Армію. В умовах загальної господарської розрухи і економічної блокади та іноземної інтервенції це були неабиякі заходи.
Але державні декрети і ухвали мали іце й великої ваги політичне значення, бо виражали національну політику Радянської влади. Вчора ще безправні і переслідувані, сьогодні підтримувані й заохочувані самою державою робітників та селян, діячі українського театру радо йшли назустріч новому життю.
Мудрість і далекоглядність політики партії була стверджена історією. Велика когорта прогресивних діячів української сцени, радо зустрівши Жовтневу революцію, стала до лав творців радянського мистецтва.
Радянська влада всіляко підтримувала ті творчі колективи, які, щиро віддавши своє мистецтво радянському народові, включились у боротьбу за створення нової, соціалістичної культури. На державне утримання були взяті київські театри: Перший театр УРСР ім. Т. Шевченка, Другий театр УРСР ім.