Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від


Григорівка

Сторінка 1 з 7
Григорівка - село, центр сільської Ради, розташоване на обох берегах річки Красної, за 7 км від районного центру. Через село проходить автомагістраль Київ-Дніпропетровськ. До найближчої залізничної станції Кагарлик - ЗО км, до пристані Трипілля на Дніпрі - 8 км. Населення - 1977 чоловік. Сільраді підпорядковано населені пункти Гусачівку та Матяшівку.
Територія, де міститься сучасна Григорівка, заселена здавна. Про це свідчать знайдені тут римські монети II ст. н. е. та три кургани часів Київської Русі на околицях Матяшівки.
Уперше назва села згадується в історичних документах 1450 року, коли литовський князь Свидригайло передав це поселення феодалові Самінову. 1506 року міщанин Григорович, який володів тут маєтностями, продав їх Київсько-Микільському монастиреві. В середині XVI ст. Григорівною, а також Гусачівкою й Матящівкою, заволодів шляхтич Березовський. Згодом Григорівка стала власністю Білоцерківського старости Мнішка, на якого селяни щотижнево відробляли 1-2-денну панщину від кожного господарства.
Селяни активно виступали проти зростаючого феодального гніту. На початку визвольної війни 1648-1654 pp. вони разом з козаками напали на польську фортецю в с. Долині, що поблизу Григорівки, де стояв великий польський гарнізон. Замок був зруйнований, забрано гармати і всі припаси.
Невдовзі після визвольної війни Б. Хмельницький передав Григорівну разом з навколишніми селами Києво-Печерському монастиреві.
За Андрусівським перемир'ям 1667 року село залишилося за шляхетською Польщею. Пізніше польський король віддав Григорівну та навколишні села уніатській митрополії, але селяни не визнавали влади уніатів і виступали проти неї. Так, 1686 року при укладанні «Вічйого миру» між Росією і Польщею жителі сіл Григорівки, Гусачівки та Матяшівки одностайно зажадали бути в складі Російської держави.
Під час перебування російських військ на Правобережній Україні універсалом гетьмана Скоропадського Григорівка була приєднана до Трипільського маєтку Київської православної митрополії. Коли після невдалого Прутського походу 1711 року російські війська були виведені з Правобережжя, польський уряд не визнав права митрополії на село. Суперечки про дальшу долю Григорівки тривали майже до возз'єднання Правобережної України з Росією. У 80-х роках XVIII ст. селом заволодів К. Браницький, який 1791 року продав його магнатові Ф. Мілевському.
Боротьба за володіння селом негативно позначилася на його розвитку. На час возз'єднання там було лише 39 селянських дворів. Новий господар ще більше погіршив становище селян, відібравши кращі землі, якими вони користувалися, під потреби свого фольварку.
Місцеві селяни брали активну участь в антифеодальних рухах. 1768 року створений жителем Григорівки П. Петрицьким загін нападав на польську шляхту. Спійманих шляхтичів повстанці відправляли до Фастова, де над ними чинив суд М. Швачка. Пізніше П. Петрицький потрапив до рук ворога. Він був страчений у К одні лютою смертю - четвертуванням.
До самої реформи 1861 року Григорівка належала польським поміщикам Мілевським, Комаровичам, Модзалевським і входила до Гусачівської волості Київського повіту Київської губернії.
У першій половині XIX ст. поміщицький маєток мав 1198 десятин орної землі.
Тут інтенсивно розвивалося товарне землеробство, зростали посіви хліба, значна дастина якого йшла на продаж, а частина перероблялася на винокурних заводах Гусачівки й Матяшівки, що належали родичам григорівських поміщиків. Великі ; площі землі були відведені під посіви цукрових буряків; їх переробляли на цукровому заводі, збудованому 1845 року поміщиками Ф. Мілевським і М. Комаровичем. Через два роки підприємство розширили. В сезон 1860/61 року виробництво цукру досягло 32078 пудів. На заводі працювало 450 робітників, переважно кріпаків. Крім цукроарні, поміщикам належали цегельний завод і водяний млин.
Чим далі все більш посилювався кріпосницький гніт. На 1840 рік панщина досягла формально трьох днів на тиждень, але розмір «уроку» був такий, що селянину доводилося виконувати його протягом усього тижня. Так, упродовж дня кріпак своїм тяглом і плугом мав зорати півдесятини лану або засіяти 3 десятини ріллі, чи перевезти на тік, що знаходився за 4 верстви, 3 копи озимого хліба тощо. Крім того, селяни відбували безліч інших обтяжливих повинностей. Кріпосники примушували відробляти панщину не лише дорослих, а й малолітніх дітей. Хлопчики мали під час польових робіт поганяти в полі волів, коней, пасти худобу, виловлювати п'явки, доглядати цанський сад та городи, збирати лікарські рослини. Поміщики та управителі маєтку за найменшу провину нещадно катували кріпаків.
Надмірна експлуатація й знущання викликали глибоке обурення селян, яке


Григорівка