Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від


Лісовичі

Сторінка 1 з 5
Лісовичі - село, центр сільської Ради, розташоване понад річкою Котлуєм за 4 км від Таращі. Відстань до залізничної станції Ольшаниця - 27 км. Населення 2908 чоловік. Сільраді підпорядковані села Володимирівка і Потоки.
Існує легенда, що на місці сучасного села було колись місто Самбір. Можливо, київський князь Ярослав Мудрий поселив тут людей, виведених ним з Галичини, і вони, на згадку про батьківщину, дали цьому місту назву Самбір. Пізніше поселення вщент зруйнували татари. Вперше в історичних документах
Лісовичі згадуються в реєстрі Запорізького війська 1654 року як містечко Білоцерківського полку. Того ж року жителі містечка прийняли присягу на вірність Російській державі. Після Андрусівського перемир'я 1667 року Лісовичі залишилися під владою Польщі в складі Білоцерківського, а з 1740 року - Таращанського староства. За люстрацією 1789 року в селі налічувалося 168 дворів з населенням 1008 чоловік, у т. ч. 13 ткачів і 5 мірошників. На користь таращанського старости населення виконувало повинності у формі відробіткової і натуральної ренти. Вони мали відробляти 156 літніх тяглих днів, 1484 піші, вивезти 312 хур дров, напрясти 151 моток ниток. Крім того, треба було дати 242 курки, 1210 штук яєць, сплатити 3967 злотих чиншу, а також подорожнього, лісового, косового, воскового і медового, покамінного від мірошників, верстатового від ткачів, на загальну суму 2731 злотий.
Після возз'єднання Правобережної України з Лівобережною в складі Росії Лісовичі були передані барону Оггеру, який у 1820 році продав їх графині Браницькій. За інвентарними правилами, селяни повинні були відробляти панщину по З дні на тиждень з 1 квітня до 1 жовтня від душі, а в інший час-від двору. Але фактично розміри панщини визначала сама поміщиця. Особливо тяжкою для кріпаків була урочна система. Поміщиця давала завдання (урок) на день. Щоб виконати його, селяни мусили працювати кілька днів.
Феодально-кріпосницька експлуатація й малоземелля переповнювали чашу селянського терпіння. Коли в 1855 році в Таращанському повіті почалися виступи селян, до них приєднались і кріпаки Лісовичів. Вони відмовлялися виконувати панщину, розпорядження місцевих властей, складали списки «вільних козаків».
На час проведення реформи 1861 року в Лісовичах налічувалося 358 дворів, які мали викупити 2180 десятин землі, в т. ч. 34 десятини, що були під вигонами. За землю поміщик одержав від казни 51 759 крб. 16 коп., а селяни протягом 49 років, починаючи з 1863 року, щорічно мусили сплачувати викупних платежів 3105 крб. 55 коп.5 Таким чином, земля селянам коштувала 152 172 крб., що майже втричі перевищувало ринкову ціну на землю. Крім того, Браницькі відібрали у них 3 млини.
Реформа не виправдала сподівань селян. Кращу землю поміщик забрав собі, а селянам дісталася гірша та неужитки. Тому, коли до Лісовичів приїхали землеміри, жителі села на чолі з К. Грибенком почали вимагати негайного припинення робіт, погрожуючи застосувати силу. В село прибув мировий посередник. На його запитання, чому селяни «вчинили безпорядки», Грибенко відповів, що вони ніяких умовлянь слухати не будуть, оскільки «цоміщики досить їх обдирали». Безсилий заспокоїти селян переконаннями і погрозами, мировий посередник наказав арештувати Грибенка.
У пореформений період селянські господарства, крім високих викупних платежів, були обтяжені ще й всілякими податками - поземельним, подушним, на утримання духовенства і селянського громадського управління та ін. До того ж, весь час відбувалося подрібнення селянських наділів, а отже і збільшення кількості безземельних та малоземельних господарств, поглиблювалася майнова нерівність. У 1900 році в Лісовичах налічувалося 817 дворів з населенням 4551 чоловік. Землі в селі було 4577 десятин, з яких 1051 десятина належала Браницьким, 39 - церкві, 848 - удільному відомству, яке здавало її в оренду дворянину Є. Ф. Щавинському та міщанину В. Т. Слупчинському, і тільки 2639 десятин належало селянам, тобто в середньому по 3,2 десятини на двір. Але в переважній більшості селянські наділи становили всього 1,5-2 десятини. В селі дедалі більше виділялася куркульська верхівка, яка нещадно експлуатувала сільську бідноту. Селяни фактично не мали ніяких прав. З них могли безкарно знущатися місцеві власті, куркулі, поміщики. Одного разу тільки за те, що хлопчик - син бідняка Д. Шевченка пас на панській толоці корову, Слупчинський застрелив його.
В період революції 1905-1907 pp. ненависть до поміщика і орендарів вилилась у відкриті виступи. Селяни здійснювали масові самовільні порубки лісу, за що деяких з них засудили до ув'язнення. Але жителі Лісовичів не дали забрати засуджених. Для виконання вироку в село прибули пристав Таращанського повіту, поліцейський наглядач, команди піших і кінних стражників. Лише тоді вдалося засуджених доставити в таращанську в'язницю. Однак трудящі Лісовичів не припиняли боротьби. Вони кілька разів підпалювали маєток удільного відомства. Щоб придушити виступи селян, таращанський повітовий справник восени 1907 року знову прислав у Лісовичі загін стражників.


Лісовичі