Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Поблизу міста виявлено поселення зарубинецької культури.
На території Ірпеня у XVII ст. існувало село Романівка та хутір Любка, а в XIX ст. ще - село Северинівка, хутори Рудня, Стоянка. В Романівці в 1900 році проживало 249 чоловік. У селі було 338 десятин землі. На хуторі Любці жило 25 чоловік, які в основному були лісорубами. Населення Северинівки, що належала поміщикам Сагатовським, становило 290 чоловік. Селяни мали 480 десятин землі і займалися вирощуванням пшениці, городини. Кілька чоловік працювало на цегельні, яку поміщик побудував у 1868 році. Ще одна цегельня та водяний млин були споруджені і на хуторі Рудні. Згодом поміщик Соколовський відкрив шкіряний завод. Селяни та зайшлі робітники розробляли ліс, закуплений лісопромисловцями. Пізніше його транспортували по Києво-Ковельській залізниці, будівництво якої почалося 1898 року. Прокладання залізниці сприяло зростанню поселень. Поміщики продавали на шпали ліс, а ділянки, звільнені від нього, на кабальних умовах здавали поселенцям в оренду.
В 1900 році біля залізничного мосту через річку побудовано роз'їзд Ірпінь. Через два роки по залізниці пішли поїзди. У поселенні, що виникло тут же, мешкали будівельники, залізничники, лісоруби кустарі та дрібні торговці. До 100 чоловік збільшилася кількість робітників на цегельні в Северинівці. 1902 року в Рудні на шкірзаводі та в млині працювало близько 20 робітників.
Незабаром нове поселення Ірпінь злилося з Северинівкою, і вже в 1903 році кількість жителів його досягла майже трьох тисяч. У документах поселення іменувалося як Ірпінські дачі і входило до Ворзельської волості. Відкрилося кілька лісних складів, виникло більше десятка трактирів, дрібних крамниць.
Життя трудящого люду було тяжким. Поміщики й капіталісти наживалися на його праці. Панувало цілковите політичне безправ'я. Тому революційні події липня 1903 року в Києві знайшли гарячий відгук і серед робітників Ірпеня. Місцеві залізничники підтримали страйк, оголошений залізничниками Київського вузла.
Революція 1905-1907 pp. ще більш загострила боротьбу робітників за свої права. В жовтні 1905 року вони брали активну участь у загальному всеросійському страйку залізничників.
Навколо Ірпеня в 1913 році розширилися розробки лісу і спонділових глин, з яких виробляли цеглу. Через рік залізничний роз'їзд став станцією. Почалося добування торфу. Все це зумовило швидке зростання населення, кількість якого перевищувала 5 тис. чоловік. Третину жителів становили робітники. Умови праці їх, особливо на цегельні та лісопромислах, були надзвичайно важкі. Робочий день тривав 10-12 годин. Значну допомогу робітникам у підвищенні їх класової свідомості подавали більшовики Києва, які через залізничників доставляли газету «Правда», листівки, прокламації.
Передові робітники домагалися відкриття в Ірпені школи. ЗО серпня 1909 року на кошти населення тут відкрито сільське двокласне училище. Через чотири роки почала діяти вища початкова школа.
До Ірпеня приїжджали видатні українські й російські письменники Леся Українка, Панас Мирний, І. К. Карпенко-Карий, О. І. Купрін, С. В. Васильченко, корифеї театру М. К. Садовський, П. К. Саксаганський, М. К. Заньковецька та інші.
Перемога Великого Жовтня в Петрограді, ленінські декрети про мир і землю викликали серед трудящих Ірпеня велике піднесення, посилили їх боротьбу проти Центральної ради, яка захопила владу. У лютому 1918 року загони червоногвардійців визволили Ірпінь. Проте закріпити владу трудящих, обрати її органи не вдалося. Наприкінці місяця з Коростеня підійшли війська кайзерівської Німеччини, а слідом за ними - й гайдамаки. Проти них з Києва виступили червоногвардійці, в т. ч. загін київських залізничників під командуванням Г. І. Чудновського. В боях у районі станцій Бородянка-Буча брали участь також ірпінські робітники. Але сили були нерівні. Незважаючи на героїчний опір, червоногвардійські загони 24 лютого змушені були залишити станцію Ірпінь. Підірвавши міст через річку Ірпінь, вони на деякий час затримали просування ворога.
Окупанти зганяли жителів на відбудову станції. Проте робітники саботували заходи кайзерівців. ЗО березня залізничники підтримали політичний страйк київських робітників, затримали рух поїздів.
В січні 1919 року, коли розгорнулася активна боротьба проти Директорії, робітники Ірпеня влилися до партизанських повстанських загонів, які вели бої з ворогом. 5 лютого вигнані з Києва петлюрівці намагалися закріпитися на залізниці, яка через Ірпінь вела на Коростень, але під натиском частин 1-ї Української радянської дивізії вони змушені були відступати. 18 лютого Ірпінь був визволений.
З перших днів почав діяти ревком та партійний осередок, до якого входило
Ірпінь
Сторінка 1 з 7
Ірпінь – місто обласного підпорядкування, розташований між річкою Ірпенем та її притокою Бучею, за 27 км від Киева, з яким сполучений асфальтовою дорогою. Залізнична станція на лінії Київ-Коростень. Населення - 25,2 тис. чоловік. Міськраді підпорядковано селища міського типу Буча, Ворзель, Гостомель і Коцюбинське. На території Ірпеня у XVII ст. існувало село Романівка та хутір Любка, а в XIX ст. ще - село Северинівка, хутори Рудня, Стоянка. В Романівці в 1900 році проживало 249 чоловік. У селі було 338 десятин землі. На хуторі Любці жило 25 чоловік, які в основному були лісорубами. Населення Северинівки, що належала поміщикам Сагатовським, становило 290 чоловік. Селяни мали 480 десятин землі і займалися вирощуванням пшениці, городини. Кілька чоловік працювало на цегельні, яку поміщик побудував у 1868 році. Ще одна цегельня та водяний млин були споруджені і на хуторі Рудні. Згодом поміщик Соколовський відкрив шкіряний завод. Селяни та зайшлі робітники розробляли ліс, закуплений лісопромисловцями. Пізніше його транспортували по Києво-Ковельській залізниці, будівництво якої почалося 1898 року. Прокладання залізниці сприяло зростанню поселень. Поміщики продавали на шпали ліс, а ділянки, звільнені від нього, на кабальних умовах здавали поселенцям в оренду.
В 1900 році біля залізничного мосту через річку побудовано роз'їзд Ірпінь. Через два роки по залізниці пішли поїзди. У поселенні, що виникло тут же, мешкали будівельники, залізничники, лісоруби кустарі та дрібні торговці. До 100 чоловік збільшилася кількість робітників на цегельні в Северинівці. 1902 року в Рудні на шкірзаводі та в млині працювало близько 20 робітників.
Незабаром нове поселення Ірпінь злилося з Северинівкою, і вже в 1903 році кількість жителів його досягла майже трьох тисяч. У документах поселення іменувалося як Ірпінські дачі і входило до Ворзельської волості. Відкрилося кілька лісних складів, виникло більше десятка трактирів, дрібних крамниць.
Життя трудящого люду було тяжким. Поміщики й капіталісти наживалися на його праці. Панувало цілковите політичне безправ'я. Тому революційні події липня 1903 року в Києві знайшли гарячий відгук і серед робітників Ірпеня. Місцеві залізничники підтримали страйк, оголошений залізничниками Київського вузла.
Революція 1905-1907 pp. ще більш загострила боротьбу робітників за свої права. В жовтні 1905 року вони брали активну участь у загальному всеросійському страйку залізничників.
Навколо Ірпеня в 1913 році розширилися розробки лісу і спонділових глин, з яких виробляли цеглу. Через рік залізничний роз'їзд став станцією. Почалося добування торфу. Все це зумовило швидке зростання населення, кількість якого перевищувала 5 тис. чоловік. Третину жителів становили робітники. Умови праці їх, особливо на цегельні та лісопромислах, були надзвичайно важкі. Робочий день тривав 10-12 годин. Значну допомогу робітникам у підвищенні їх класової свідомості подавали більшовики Києва, які через залізничників доставляли газету «Правда», листівки, прокламації.
Передові робітники домагалися відкриття в Ірпені школи. ЗО серпня 1909 року на кошти населення тут відкрито сільське двокласне училище. Через чотири роки почала діяти вища початкова школа.
До Ірпеня приїжджали видатні українські й російські письменники Леся Українка, Панас Мирний, І. К. Карпенко-Карий, О. І. Купрін, С. В. Васильченко, корифеї театру М. К. Садовський, П. К. Саксаганський, М. К. Заньковецька та інші.
Перемога Великого Жовтня в Петрограді, ленінські декрети про мир і землю викликали серед трудящих Ірпеня велике піднесення, посилили їх боротьбу проти Центральної ради, яка захопила владу. У лютому 1918 року загони червоногвардійців визволили Ірпінь. Проте закріпити владу трудящих, обрати її органи не вдалося. Наприкінці місяця з Коростеня підійшли війська кайзерівської Німеччини, а слідом за ними - й гайдамаки. Проти них з Києва виступили червоногвардійці, в т. ч. загін київських залізничників під командуванням Г. І. Чудновського. В боях у районі станцій Бородянка-Буча брали участь також ірпінські робітники. Але сили були нерівні. Незважаючи на героїчний опір, червоногвардійські загони 24 лютого змушені були залишити станцію Ірпінь. Підірвавши міст через річку Ірпінь, вони на деякий час затримали просування ворога.
Окупанти зганяли жителів на відбудову станції. Проте робітники саботували заходи кайзерівців. ЗО березня залізничники підтримали політичний страйк київських робітників, затримали рух поїздів.
В січні 1919 року, коли розгорнулася активна боротьба проти Директорії, робітники Ірпеня влилися до партизанських повстанських загонів, які вели бої з ворогом. 5 лютого вигнані з Києва петлюрівці намагалися закріпитися на залізниці, яка через Ірпінь вела на Коростень, але під натиском частин 1-ї Української радянської дивізії вони змушені були відступати. 18 лютого Ірпінь був визволений.
З перших днів почав діяти ревком та партійний осередок, до якого входило