Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Становлення радянського театру на Україні, зокрема в Києві (1917-1920 pp.), відбувалося в надзвичайно складних умовах. Боротьба проти внутрішньої і зовнішньої контрреволюції, господарська розруха гальмували своєчасне запровадження накреслених Радянською владою заходів, скерованих на
нормалізацію всього театрального життя. Проте навіть у цій складній обстановці виникали нові українські колективи. Українські митці використовували найменшу можливість для створення свого постійного театру. Так з'явились у Києві «Національний театр», «Державний народний театр» та «Державний драматичний театр». Ідейно-художні цілі названих колективів були різні і не завжди відповідали завданням революції. До того ж організаційна основа їх була нетривка. Це и вирішило їх дальшу долю. «Національний театр» відкрився 16 вересня 1917 року, а вже в травні 1918 року припинив своє існування. Незабаром (1 вересня 1918 року) виставою «Наталка Полтавка» І, Котляревського за участю Ц. Саксаганського (Макогоненко) і М. Зань-ковецької (Терпилиха) розпочав свою діяльність «Державний народний театр» на чолі з П. Саксаганським.
Колектив видатних українських митців, очолюваний П. Саксаганським, які все своє життя віддали служінню рідному мистецтву, лишився вірним кращим реалістичним традиціям вітчизняної сцени. Репертуар театру становили переважно п'єси української класики. На його сцені київські глядачі вперше побачили й деякі твори західноєвропейської класики («Розбійники» Шіллера, «Урієль Акоста» Гуцкова). Вони мали успіх завдяки талановитій грі П. Саксаганського (Франц Моор) та Б. Романицького (Акоста) а головне завдяки прогресивним ідеям протесту, закладеним у них, таким близьким і зрозумілим новому, революційному глядачеві.
У цей же період виник і «Державний драматичний театр» (відкрився 28 листопада 1918 року виставою «Лісова пісня» Лесі Українки), який очолили російські режисери О. Загаров і Б. Крживецький. Намагаючись очиститись від «побутовщини» і «малоросійщини», які захльостували в ті роки українську сцену, вивести театр на широку дорогу світового мистецтва, колектив звертався переважно до творів західноєвропейської драматургії, здійснивши на своїй сцені в перший же сезон такі постановки, як «Підпори громадянства» і «Примари» Ібсена, «Ткачі» і «Візник Геншель» Гауптмана, «Мірандоліна» Гольдоні, «Тартюф» Мольєра. Проте майже всі ці твори, хіба що за винятком «Ткачів», хоч і цікаво сценічно здійснені, не могли задовольнити запитів революційно настроєних пролетарських мас.
Своєрідне місце в театральному житті Києва посідав «Молодий театр», що виник восени 1916 року як Товариство молодих українських артистів на чолі з Л. Курбасом. Свій перший сезон «Молодий театр» відкрив у листопаді 1918 року трагедією Софокла «Цар Едіп».
Цей театр, який став фактично театром-студією, давав майбутньому акторові певну сценічну науку, допомагав оволодіти мистецтвом руху, жесту, міміки, слова, знайомив з явищами театру, його драматургією і практикою сцени.
Діяльність «Молодого театру» будила творчу думку митців, сприяла шуканням нових засобів сценічної виразності, допомагала боротися з рутиною і штампом в акторській грі. І в цьому його певне позитивне значення в ранній період історії української радянської сцени.
Водночас ідейна платформа «Молодого театру» була невиразною, художні принципи еклектичними і не завжди оригінальними. У пошуках нових сценічних форм «Молодий театр» орієнтувався головним чином на різні зразки західноєвропейського мистецтва, оминаючи багатовікові традиції театральної культури свого народу. До того ж замкнений експериментаторський характер вистав молодотеатрівців перешкоджав встановленню зв'язків з народним глядачем. Тому і цей театр проіснував недовго.
Природно, що в політиці Радянської влади щодо театру на першій порі переважали організаційно-творчі заходи. Але було б помилкою не бачити в них першопочатків вирішення ідейних та художньо-естетичних проблем сценічного мистецтва, для всебічного і глибокого розв'язання яких потрібні були не роки, а десятиліття.
В лютому 1919 року утворено Всеукраїнський театральний комітет (ВУТЕКОМ), на який було покладено керівництво всім театральним життям України. ВУТЕКОМ мав відділи: репертуарний, історико-театральний, законодавчий, народних театрів, . агітаційно-масової роботи. Програма його дій передбачала також відкриття спеціальних мистецьких шкіл і курсів для підготовки та виховання акторських і режисерських кадрів. Одним із перших учбових закладів такого типу була робітнича театральна школа в Києві. Викладали в ній В. Василько, Л. Гаккебуш, В. Сладкопевцев та інші.
Виховання всебічно освічених акторів для нового, радянського українського
Київ у роки Жовтневої революції та громадянської війни (1917—1920 pp.)
Сторінка 39 з 44
передані в розпорядження Державної комісії у справах освіти, реорганізованої пізніше в Народний комісаріат освіти. Вперше в історії театри з приватних, комерційних підприємств перетворились на культурно-освітні установи державної ваги, які мали провадити систематичну масову пропаганду ідей боротьби за комунізм.Становлення радянського театру на Україні, зокрема в Києві (1917-1920 pp.), відбувалося в надзвичайно складних умовах. Боротьба проти внутрішньої і зовнішньої контрреволюції, господарська розруха гальмували своєчасне запровадження накреслених Радянською владою заходів, скерованих на
Колектив видатних українських митців, очолюваний П. Саксаганським, які все своє життя віддали служінню рідному мистецтву, лишився вірним кращим реалістичним традиціям вітчизняної сцени. Репертуар театру становили переважно п'єси української класики. На його сцені київські глядачі вперше побачили й деякі твори західноєвропейської класики («Розбійники» Шіллера, «Урієль Акоста» Гуцкова). Вони мали успіх завдяки талановитій грі П. Саксаганського (Франц Моор) та Б. Романицького (Акоста) а головне завдяки прогресивним ідеям протесту, закладеним у них, таким близьким і зрозумілим новому, революційному глядачеві.
У цей же період виник і «Державний драматичний театр» (відкрився 28 листопада 1918 року виставою «Лісова пісня» Лесі Українки), який очолили російські режисери О. Загаров і Б. Крживецький. Намагаючись очиститись від «побутовщини» і «малоросійщини», які захльостували в ті роки українську сцену, вивести театр на широку дорогу світового мистецтва, колектив звертався переважно до творів західноєвропейської драматургії, здійснивши на своїй сцені в перший же сезон такі постановки, як «Підпори громадянства» і «Примари» Ібсена, «Ткачі» і «Візник Геншель» Гауптмана, «Мірандоліна» Гольдоні, «Тартюф» Мольєра. Проте майже всі ці твори, хіба що за винятком «Ткачів», хоч і цікаво сценічно здійснені, не могли задовольнити запитів революційно настроєних пролетарських мас.
Своєрідне місце в театральному житті Києва посідав «Молодий театр», що виник восени 1916 року як Товариство молодих українських артистів на чолі з Л. Курбасом. Свій перший сезон «Молодий театр» відкрив у листопаді 1918 року трагедією Софокла «Цар Едіп».
Цей театр, який став фактично театром-студією, давав майбутньому акторові певну сценічну науку, допомагав оволодіти мистецтвом руху, жесту, міміки, слова, знайомив з явищами театру, його драматургією і практикою сцени.
Діяльність «Молодого театру» будила творчу думку митців, сприяла шуканням нових засобів сценічної виразності, допомагала боротися з рутиною і штампом в акторській грі. І в цьому його певне позитивне значення в ранній період історії української радянської сцени.
Водночас ідейна платформа «Молодого театру» була невиразною, художні принципи еклектичними і не завжди оригінальними. У пошуках нових сценічних форм «Молодий театр» орієнтувався головним чином на різні зразки західноєвропейського мистецтва, оминаючи багатовікові традиції театральної культури свого народу. До того ж замкнений експериментаторський характер вистав молодотеатрівців перешкоджав встановленню зв'язків з народним глядачем. Тому і цей театр проіснував недовго.
Природно, що в політиці Радянської влади щодо театру на першій порі переважали організаційно-творчі заходи. Але було б помилкою не бачити в них першопочатків вирішення ідейних та художньо-естетичних проблем сценічного мистецтва, для всебічного і глибокого розв'язання яких потрібні були не роки, а десятиліття.
В лютому 1919 року утворено Всеукраїнський театральний комітет (ВУТЕКОМ), на який було покладено керівництво всім театральним життям України. ВУТЕКОМ мав відділи: репертуарний, історико-театральний, законодавчий, народних театрів, . агітаційно-масової роботи. Програма його дій передбачала також відкриття спеціальних мистецьких шкіл і курсів для підготовки та виховання акторських і режисерських кадрів. Одним із перших учбових закладів такого типу була робітнича театральна школа в Києві. Викладали в ній В. Василько, Л. Гаккебуш, В. Сладкопевцев та інші.
Виховання всебічно освічених акторів для нового, радянського українського