Київ у період імперіалізму та буржуазно-демократичних революцій (1900—1917 рр.)
Зростання робітничого руху викликало посилення протиурядової опозиції інших демократичних верств населення і насамперед студентів, які на звірства царизму відповідали масовими демонстраціями. Восени 1912 року вони організували сходки протесту в зв'язку з смертним вироком революційним морякам Севастополя та у другі роковини з дня смерті Л. М. Толстого.
Київська організація РСДРП, звільняючись від хитких елементів, дедалі зміцнювалась. З початком нового революційного піднесення вона зросла за рахунок вступу у партію передових робітників. Керуючись ленінськими настановами, київські більшовики використали виборчу кампанію до IV Державної думи як засіб розгортання революційної пропаганди, закликаючи робітничий клас вести рішучу боротьбу за здійснення більшовицьких лозунгів про встановлення демократичної республіки, 8-годинного робочого дня і конфіскацію поміщицьких земель.
Масові політичні виступи робітників Києва перепліталися з їх боротьбою за поліпшення умов праці і побуту, причому значна частина економічних страйків носила наступальний характер. Всього в 1912 році у місті відбулось понад 20 економічних страйків, в яких взяли участь 4 тис. робітників. Більше половини страйків закінчилась повною або частковою перемогою пролетарів.
У 1913- першій половині 1914 року революційний рух у Києві, як і по всій країні, продовжував зростати. Київська організація РСДРП зміцнювала зв'язки з масами, проводячи широку агітаційно-пропагандистську і організаційну роботу. За її ініціативою в 1913 році в Києві вперше було відзначено свято робітниць - Міжнародний жіночий день 8 березня. В різних частинах міста відбулися збори робітниць.
Під керівництвом більшовиків робітники Києва відзначили першу річницю Ленських подій. В страйку протесту в ленські дні взяли участь понад 3 тис. робітників. Організовано був проведений день Першого травня. За закликом Київського комітету РСДРП зранку припинили роботу робітники заводів Південноросійського Млошевського, цвяхового та інших підприємств. Всього 1 травня страйкувало понад 2 тис. робітників. В зв'язку з посиленням поліцейського нагляду і патрулюванням козачих загонів вуличну демонстрацію влаштувати не вдалось. Лише на Бессарабській площі зібралось до 500 робітників, але вони були розігнані поліцією. На околицях міста були проведені робітничі сходки й майовки.
Більш впертою і організованою стає економічна боротьба київських трудящих. Великий страйк 744 робітників Південноросійського заводу під керівництвом більшовиків, що відбувся у травні 1913 року, закінчився частковою перемогою робітників, незважаючи на шалений тиск з боку царської адміністрації, яка прийшла на допомогу підприємцям. Всього в 1913 році у місті відбулось близько 50 економічних страйків, в яких взяло участь понад 5 тис. робітників. Поряд з економічними вимогами робітники в багатьох випадках висували також політичні вимоги.
Зростання політичної свідомості пролетарів Києва виявилось і в значному пожвавленні діяльності масових робітничих організацій - профспілок. Незважаючи на перешкоди властей, в березні 1912 року відновила свою роботу профспілка металістів, яка на початок 1914 року налічувала вже 305 членів. До складу її правління входили більшовики О. Г. Горбачов, П. П. Мурашкін, О. Д. Шинкаренко та інші. 500 кравців об'єднало утворене у 1912 році «Товариство по виготовленню одягу», яке очолювали більшовики І. Ф. Смирнов (М. Ласточкін) та І. М. Крейсберг. Відновила діяльність профспілка друкарів, де на кінець 1913 року керівну роль відігравали більшовики. В цей час були створені також профспілки деревообробників, шевців, фармацевтів та інші. У травні 1914 року за ініціативою більшовиків на загальних зборах представників усіх профспілок міста були обрані Центральна рада профспілок та редакційна комісія при ній. До їх складу ввійшли активні діячі нелегальної організації РСДРП більшовики В. М. Андронников, М. В. Гаврилов та інші. Всі київські великі підприємства і профспілки йшли за ленінською «Правдой» і проводили лінію партійної організації.
В обстановці наростання революційного руху надзвичайної гостроти набувало національне питання. Царське самодержавство і експлуататорські класи Росії, налякані революційним піднесенням, намагалися за допомогою