Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Капіталізм поступово втягував у свою орбіту і дрібне селянське господарство. Звільнені від особистої залежності селяни, як указував В. І. Ленін, ставали під владу грошей, попадали в умови товарного виробництва, опинялися в залежності від капіталу, що народжувався. В період капіталізму відбувався швидкий процес розшарування селянства, зростали крайні його полюси - біднота й куркульство.
Столипінське аграрне законодавство прискорило розорення селян і їх класове розшарування. Куркулі прибирали до своїх рук кращі землі, зводили їх в одну ділянку - хутір чи відруб, а основна маса селян ледве животіла. Із 539,1 тис. селянських господарств губернії у 1912 році 27,2 тис. були безземельними, 261,8 тис. мали до 3 десятин, 169 тис. від 3 до 6 десятин, 59,7 тис. від 6 до 10 десятин і 21,6 тис. 10 і більше десятин. 19,3 проц. господарств не мали ніякої худоби. Ще гірше були забезпечені селяни сільськогосподарським реманентом. У 1910 році в губернії одна сівалка припадала на 332 господарства, жниварка - на 736, молотарка - на 74, сіножатка - на 14 960 господарств.
Низький агротехнічний рівень обробітку грунту зумовлював низькі врожаї в селянських господарствах. У 1900 році врожаї зернових культур у селянських господарствах губернії були на 11 пудів і картоплі на 62 пуди нижчими, ніж на землях поміщика.
Безземельні й малоземельні селяни - ці паупери й злидарі, як їх називав В. І. Ленін,- були основним джерелом поповнення робітничого класу і населення міст. Значна частина зубожілого селянства йшла на заробітки на південь, у великі поміщицькі економії, на промислові підприємства. Лише в 1911 році заробітчанам було видано 222 тис. паспортів. У Білій Церкві, Таращі, Умані, Смілі, Шполі та інших містах виникли робітничі ринки, де збиралися тисячі сезонних робітників.
Шукаючи землі, тисячі селян переселялися у східні райони Росії. Тільки з 1896 по 1909 рік губернію залишили 24,9 тис. сімей, в яких налічувалося 148 тис. душ1, а в наступні 5 років - 6,8 тис. сімей (39,4 тис. чоловік).
Царська Росія, за висловом В. І. Леніна, була тюрмою народів. Жорстока експлуатація робітників і селян доповнювалася на Україні політичним безправ'ям та національним гнобленням. Самодержавство жорстоко придушувало прагнення трудящих окраїн до створення національної державності, переслідувало демократичну культуру. На Київщині не було жодної української школи. 1897 року в губернії налічувалося тільки 18,1 проц. письменного населення. У 1902 році в 29 міських двокласних, 69 церковнопарафіяльних однокласних і двокласних та 168 сільських однокласних і двокласних училищах навчалося 27 938 дітей. Тільки половина учителів мала середню освіту, решта - початкову. Переважна більшість училищ ледве животіла: не було коштів, не вистачало палива, підручників, класних приміщень і т. п. Книжки й газети аж до 1905 року видавалися тільки російською мовою.
Незважаючи на реакційну політику царизму, Київщина відіграла велику роль у розвитку української культури. Київ належав до найвизначніших центрів культурного життя не тільки України, але й всієї Російської держави. У 7 вищих учбових закладах - університеті, політехнічному, комерційному та інших - навчалося 12 тис. студентів. Тут діяли 7 музично-драматичних та 6 художніх училищ, різні наукові товариства, театри, видавництва тощо. У другій половині XIX - на початку XX ст. в Києві і містах губернії жили і працювали відомі діячі української культури Марко Вовчок, І. С. Нечуй-Левицький, Леся Українка, М. В. Лисенко, М. І. Мурашко, Олена Пчілка та інші.
Наприкінці 1882 року в Києві гастролювала українська мандрівна трупа, заснована М. Л. Кропивницьким. До її складу входили М. К. Заньковецька, М. К. Садовський, а згодом - М. П. Старицький, П. К. Саксаганський, І. К. Карпенко-Карий, Г. П. Затиркевич-Карпинська, М. К. Садовська-Барілотті. В наступному році М. Л. Кропивницький організував українську професійну трупу, яку очолив М. П. Старицький. Першою її виставою була драма Т. Г. Шевченка «Назар Стодоля». Побоюючись поширення «українофільських ідей», місцеві власті заборонили акторам виступати на території Південно-Західного краю. Пізніше, з 1907 році М. К. Садовський створив у Києві перший на Україні стаціонарний український театр.
Київщина була одним з визначних центрів політичного життя. Ідеологією селянської демократії у революційній боротьбі проти царизму й пережитків кріпосництва у пореформений період було революційне народництво. У 70-х роках XIX ст. в Києві виник ряд народницьких гуртків. Своє відділення мав у
Київська область
Сторінка 12 з 38
Приміщення багатьох заводів і фабрик не відповідали найелементарнішим санітарним вимогам: були тісні, брудні, темні, вогкі, без вентиляції. Ніхто не дбав про техніку безпеки, тому часто траплялися нещасні випадки. Жорстоко експлуатувалися й діти. В 1897 році серед робітників Київщини їх було 13,6 процента.Капіталізм поступово втягував у свою орбіту і дрібне селянське господарство. Звільнені від особистої залежності селяни, як указував В. І. Ленін, ставали під владу грошей, попадали в умови товарного виробництва, опинялися в залежності від капіталу, що народжувався. В період капіталізму відбувався швидкий процес розшарування селянства, зростали крайні його полюси - біднота й куркульство.
Столипінське аграрне законодавство прискорило розорення селян і їх класове розшарування. Куркулі прибирали до своїх рук кращі землі, зводили їх в одну ділянку - хутір чи відруб, а основна маса селян ледве животіла. Із 539,1 тис. селянських господарств губернії у 1912 році 27,2 тис. були безземельними, 261,8 тис. мали до 3 десятин, 169 тис. від 3 до 6 десятин, 59,7 тис. від 6 до 10 десятин і 21,6 тис. 10 і більше десятин. 19,3 проц. господарств не мали ніякої худоби. Ще гірше були забезпечені селяни сільськогосподарським реманентом. У 1910 році в губернії одна сівалка припадала на 332 господарства, жниварка - на 736, молотарка - на 74, сіножатка - на 14 960 господарств.
Низький агротехнічний рівень обробітку грунту зумовлював низькі врожаї в селянських господарствах. У 1900 році врожаї зернових культур у селянських господарствах губернії були на 11 пудів і картоплі на 62 пуди нижчими, ніж на землях поміщика.
Безземельні й малоземельні селяни - ці паупери й злидарі, як їх називав В. І. Ленін,- були основним джерелом поповнення робітничого класу і населення міст. Значна частина зубожілого селянства йшла на заробітки на південь, у великі поміщицькі економії, на промислові підприємства. Лише в 1911 році заробітчанам було видано 222 тис. паспортів. У Білій Церкві, Таращі, Умані, Смілі, Шполі та інших містах виникли робітничі ринки, де збиралися тисячі сезонних робітників.
Шукаючи землі, тисячі селян переселялися у східні райони Росії. Тільки з 1896 по 1909 рік губернію залишили 24,9 тис. сімей, в яких налічувалося 148 тис. душ1, а в наступні 5 років - 6,8 тис. сімей (39,4 тис. чоловік).
Царська Росія, за висловом В. І. Леніна, була тюрмою народів. Жорстока експлуатація робітників і селян доповнювалася на Україні політичним безправ'ям та національним гнобленням. Самодержавство жорстоко придушувало прагнення трудящих окраїн до створення національної державності, переслідувало демократичну культуру. На Київщині не було жодної української школи. 1897 року в губернії налічувалося тільки 18,1 проц. письменного населення. У 1902 році в 29 міських двокласних, 69 церковнопарафіяльних однокласних і двокласних та 168 сільських однокласних і двокласних училищах навчалося 27 938 дітей. Тільки половина учителів мала середню освіту, решта - початкову. Переважна більшість училищ ледве животіла: не було коштів, не вистачало палива, підручників, класних приміщень і т. п. Книжки й газети аж до 1905 року видавалися тільки російською мовою.
Незважаючи на реакційну політику царизму, Київщина відіграла велику роль у розвитку української культури. Київ належав до найвизначніших центрів культурного життя не тільки України, але й всієї Російської держави. У 7 вищих учбових закладах - університеті, політехнічному, комерційному та інших - навчалося 12 тис. студентів. Тут діяли 7 музично-драматичних та 6 художніх училищ, різні наукові товариства, театри, видавництва тощо. У другій половині XIX - на початку XX ст. в Києві і містах губернії жили і працювали відомі діячі української культури Марко Вовчок, І. С. Нечуй-Левицький, Леся Українка, М. В. Лисенко, М. І. Мурашко, Олена Пчілка та інші.
Наприкінці 1882 року в Києві гастролювала українська мандрівна трупа, заснована М. Л. Кропивницьким. До її складу входили М. К. Заньковецька, М. К. Садовський, а згодом - М. П. Старицький, П. К. Саксаганський, І. К. Карпенко-Карий, Г. П. Затиркевич-Карпинська, М. К. Садовська-Барілотті. В наступному році М. Л. Кропивницький організував українську професійну трупу, яку очолив М. П. Старицький. Першою її виставою була драма Т. Г. Шевченка «Назар Стодоля». Побоюючись поширення «українофільських ідей», місцеві власті заборонили акторам виступати на території Південно-Західного краю. Пізніше, з 1907 році М. К. Садовський створив у Києві перший на Україні стаціонарний український театр.
Київщина була одним з визначних центрів політичного життя. Ідеологією селянської демократії у революційній боротьбі проти царизму й пережитків кріпосництва у пореформений період було революційне народництво. У 70-х роках XIX ст. в Києві виник ряд народницьких гуртків. Своє відділення мав у