Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
часом став абсолютним індивідуумом, феодальним монархом на сцені», перетворивши актора в «манекена, ходячу ляльку».
Вистави театру («Перший будинок нового світу», «Поема відваги», «Небо горить», «Печаль остання», «Карнавал») не мали ні конкретного змісту, ні індивідуалізованих дійових осіб, ні реальних декорацій. За літературну основу, як правило, брались композиції уривків з творів різних письменників, об'єднаних тільки загальною темою.
Проіснувавши кілька сезонів (1921-1925 pp.), театр так і не знайшов стежки до мистецтва соціалістичного реалізму. Щоправда, він залишив після себе ряд спроб театрального експерименту, не позбавлених оригінальної творчої вигадки.
Послідовніше і цілеспрямованіше розвивався в ці роки театр ім. І. Франка. Його позиція у мистецтві ставала з кожним роком все чіткішою. До репертуару входили такі вистави, як «На дні» М. Горького, «Ревізор» М. Гоголя, «Кам'яний господар» Лесі Українки, «Похорон» І. Франка, «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Фата Моргана» за М. Коцюбинським та перші твори радянських драматургів - «Полум’яні» А. Луначарського, «Пухкий пиріг» Б. Ромашова, «97» М. Куліша. Значний успіх мали і вистави західноєвропейської класики - «Лікар з примусу» Ж. Б. Мольєра, «Велетні півночі», «Привиди» Г. Ібсена, «Собака на сіні» «Попе де Вега, «Вовча зграя» за Д. Лондоном, «Весілля Фігаро» П. Бомарше.
На час переводу франківців до Києва (1926 р.) цей колектив був уже широко відомий як один з кращих у республіці. В його трупу входили Г. Юра, F. Борисо- глібська, О. Ватуля, В. Варецька, О. Рубчаківна, М. Пилипенко,Ф. Барвінська, Т. Юра, Д. Милютенко, О. Юрський, П. Нятко та інші.
Протягом першого сезону в Києві театр показав підготовлені раніше вистави свого репертуару. Хоч не всі вони були рівноцінні за своїми ідейно-художніми якостями, у більшості з них наголошувалися моменти соціально-викривальні, мотиви протесту проти поневолення людини, містилася сатира на буржуазний лад і духовенство. До того ж, форми сценічного рішення їх були реалістичними, а отже зрозумілими. Саме тому вони і привернули до театру увагу широких кіл глядачів.
Особливий успіх випав на долю п'єси М. Куліша «97», в якій театр правдиво показав картини життя радянського села початку 20-х років, жорстоку класову боротьбу між незаможною його частиною та куркулями, що набувала в ті тяжкі для молодої Радянської республіки часи особливої гостроти. Значна заслуга в успіху цієї вистави належить Гнату Юрі - режисеру і виконавцю головної ролі Мусія Копистки.
Вистава «Пухкий пиріг» Б. Ромашова з її гострою політичною спрямованістю проти приватнокапіталістичних елементів, які почали оживати в роки непу, також була надзвичайно актуальною.
Київський період творчого життя театру характерний посиленням боротьби за сучасну радянську п'єсу, за художнє вдосконалення сценічного мистецтва, за високу професіональну майстерність. Велику роль у цьому відіграла російська та українська радянська драматургія. Вистави таких п'єс, як «Заколот» за Д. Фурмановим, «Сигнал» С. Поливанова і Л. Прозоровского, поставлені Г. Юрою, приваблювали своєю життєвою правдивістю.
Значним кроком на шляху становлення мистецтва театру була постановка п'єси «Диктатура» І. Микитенка (режисер Г. Юра, художник Г. Цапок). У ній автор показав класову боротьбу на селі в роки колективізації. В цій п'єсі вперше в українській драматургії був створений духовно багатий образ робітника-комуніста (Дудар). Головна ідея п'єси - боротьба Комуністичної партії за міцний союз робітничого класу і трудового селянства при керівній ролі пролетаріату - була розкрита театром ім. І. Франка в яскравих, сценічно довершених образах. П'єса мала величезний успіх. Вона приваблювала глядача як гостротою поставлених проблем, так і художнім їх втіленням. Вона визначила дальший ідейно-творчий напрям театру.
У боротьбі за утвердження реалістичних принципів мистецтва сцени, в наполегливому шуканні нових форм художнього відображення величних перетворень у країні соціалізму театр ім. І. Франка, як і більшість театрів тих часів, також не уник впливів різного роду естетсько-формалістичних течій. Трюкацтво, безпредметність художнього оформлення, стилізація, зведення акторської гри до динаміки руху - часом також мало місце на його сцені. Але творчий колектив, вихований головним чином на класичному репертуарі, на реалістичних традиціях сценічного мистецтва, успішно переборював свої помилки.
Дбаючи про утвердження в репертуарі театру провідної ролі радянської драматургії, підносячи значення актора й режисера, театр ім. І. Франка
Київ у період завершення соціалістичної реконструкції народного господарства (1933—червень 1941 pp.)
Сторінка 38 з 50
і сучасний рух життя» як основу нового театру. Але декларація цього театру, як і практична його діяльність, була також надто суперечливою і нечіткою. В практиці своєї роботи театр заперечував потребу мати драматурга - автора художньо довершеного літературного твору як особи, «що стояла завше на першому місці, насилуючи волю режисера і артиста». Він рішуче виступав і проти режисера, «що останнім Вистави театру («Перший будинок нового світу», «Поема відваги», «Небо горить», «Печаль остання», «Карнавал») не мали ні конкретного змісту, ні індивідуалізованих дійових осіб, ні реальних декорацій. За літературну основу, як правило, брались композиції уривків з творів різних письменників, об'єднаних тільки загальною темою.
Проіснувавши кілька сезонів (1921-1925 pp.), театр так і не знайшов стежки до мистецтва соціалістичного реалізму. Щоправда, він залишив після себе ряд спроб театрального експерименту, не позбавлених оригінальної творчої вигадки.
Послідовніше і цілеспрямованіше розвивався в ці роки театр ім. І. Франка. Його позиція у мистецтві ставала з кожним роком все чіткішою. До репертуару входили такі вистави, як «На дні» М. Горького, «Ревізор» М. Гоголя, «Кам'яний господар» Лесі Українки, «Похорон» І. Франка, «Суєта» І. Карпенка-Карого, «Фата Моргана» за М. Коцюбинським та перші твори радянських драматургів - «Полум’яні» А. Луначарського, «Пухкий пиріг» Б. Ромашова, «97» М. Куліша. Значний успіх мали і вистави західноєвропейської класики - «Лікар з примусу» Ж. Б. Мольєра, «Велетні півночі», «Привиди» Г. Ібсена, «Собака на сіні» «Попе де Вега, «Вовча зграя» за Д. Лондоном, «Весілля Фігаро» П. Бомарше.
На час переводу франківців до Києва (1926 р.) цей колектив був уже широко відомий як один з кращих у республіці. В його трупу входили Г. Юра, F. Борисо- глібська, О. Ватуля, В. Варецька, О. Рубчаківна, М. Пилипенко,Ф. Барвінська, Т. Юра, Д. Милютенко, О. Юрський, П. Нятко та інші.
Протягом першого сезону в Києві театр показав підготовлені раніше вистави свого репертуару. Хоч не всі вони були рівноцінні за своїми ідейно-художніми якостями, у більшості з них наголошувалися моменти соціально-викривальні, мотиви протесту проти поневолення людини, містилася сатира на буржуазний лад і духовенство. До того ж, форми сценічного рішення їх були реалістичними, а отже зрозумілими. Саме тому вони і привернули до театру увагу широких кіл глядачів.
Особливий успіх випав на долю п'єси М. Куліша «97», в якій театр правдиво показав картини життя радянського села початку 20-х років, жорстоку класову боротьбу між незаможною його частиною та куркулями, що набувала в ті тяжкі для молодої Радянської республіки часи особливої гостроти. Значна заслуга в успіху цієї вистави належить Гнату Юрі - режисеру і виконавцю головної ролі Мусія Копистки.
Вистава «Пухкий пиріг» Б. Ромашова з її гострою політичною спрямованістю проти приватнокапіталістичних елементів, які почали оживати в роки непу, також була надзвичайно актуальною.
Київський період творчого життя театру характерний посиленням боротьби за сучасну радянську п'єсу, за художнє вдосконалення сценічного мистецтва, за високу професіональну майстерність. Велику роль у цьому відіграла російська та українська радянська драматургія. Вистави таких п'єс, як «Заколот» за Д. Фурмановим, «Сигнал» С. Поливанова і Л. Прозоровского, поставлені Г. Юрою, приваблювали своєю життєвою правдивістю.
Значним кроком на шляху становлення мистецтва театру була постановка п'єси «Диктатура» І. Микитенка (режисер Г. Юра, художник Г. Цапок). У ній автор показав класову боротьбу на селі в роки колективізації. В цій п'єсі вперше в українській драматургії був створений духовно багатий образ робітника-комуніста (Дудар). Головна ідея п'єси - боротьба Комуністичної партії за міцний союз робітничого класу і трудового селянства при керівній ролі пролетаріату - була розкрита театром ім. І. Франка в яскравих, сценічно довершених образах. П'єса мала величезний успіх. Вона приваблювала глядача як гостротою поставлених проблем, так і художнім їх втіленням. Вона визначила дальший ідейно-творчий напрям театру.
У боротьбі за утвердження реалістичних принципів мистецтва сцени, в наполегливому шуканні нових форм художнього відображення величних перетворень у країні соціалізму театр ім. І. Франка, як і більшість театрів тих часів, також не уник впливів різного роду естетсько-формалістичних течій. Трюкацтво, безпредметність художнього оформлення, стилізація, зведення акторської гри до динаміки руху - часом також мало місце на його сцені. Але творчий колектив, вихований головним чином на класичному репертуарі, на реалістичних традиціях сценічного мистецтва, успішно переборював свої помилки.
Дбаючи про утвердження в репертуарі театру провідної ролі радянської драматургії, підносячи значення актора й режисера, театр ім. І. Франка