Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
На основі використання та розробки народної мелодики і великого досвіду російської і національної класики народжувалась нова українська інструментальна музика.
Зачинателем українського класичного симфонізму був Л. Ревуцький, автор чудової лірико-епічної 2-ї симфонії (1927 p.), яку можна визначити як романтичну оповідь про Україну. Це був перший твір українських композиторів, удостоєний Державної премії.
До первістків української радянської симфонічної музики слід віднести також сюїту «Веснянка» (1924 p.) М. Вериківського та «Увертюру на 4 українські теми» Б. Лятошинського, премійовану на конкурсі Народного комісаріату освіти в 1927 році. Тематичний матеріал їх оснований на українських народних веснянках. Натхнений пафосом соціалістичного будівництва, Косенко написав до 15-річчя Жовтневої революції «Героїчну увертюру» для симфонічного оркестру. Тут композитор ніби узагальнює ті почуття і настрої, які були типовими для років перших п'ятирічок. Цей твір величезної сили і темпераменту здобув широке визнання громадськості.
Хорошим подарунком до 125-річчя з дня народження великого українського поета Т. Шевченка була симфонічна поема «Лілея», написана початкуючим тоді композитором Г. Майбородою. Композитор щирою і натхненною мовою змалював у ній гірку долю української дівчини-кріпачки.
У жанрі інструментального концерту значних успіхів добилися Л. Ревуцький (2-й концерт для фортепіано та оркестру, 1934 p.), В. Косенко (концерт для фортепіано й оркестру), П. Глушков (тричастинний концерт для скрипки та оркестру) і М. Скорульський, який привернув увагу мистецької громадськості своїм фортепіанним одночастинним концертом. У жанрах камерної інструментальної музики успішно працювали в кінці 20-х і на початку 30-х років Л. Ревуцький і В. Косенко.
Заснування на міцній державній основі українських музичних театрів створили сприятливий грунт для інтенсивного розвитку української оперної та балетної творчості. Протягом 1924-1941 pp. написано понад 20 опер та балетів, серед яких твори київських композиторів посідають одне з перших місць. Тут ми зустрічаємо народно-музичні драми, героїко-епічні, патріотичні, ліричні і навіть сатиричні опери. Серед них можна назвати опери: «Кармелюк» (1928-1929 pp.), . «Щорс» (1938 р.) В. Йориша, «Золотий обруч» (1929-1930 pp.), «Щорс» (1938 р.) Б. Лятошинського, «Діла небесні» (1932 р.), «Сотник» (1939 р.) М. Вериківського, «Невідомі солдати» (1934-1938 pp.) П. Козицького, «Марина» (1939 р.) Г. Жуковського; балети: «Пан Каньовський» (або «Бондарівна», 1930 p.) М. Вериківського, «Лісова пісня» (1939 p.) М. Скорульського.
Незважаючи на таку різноманітність тем і жанрів, оперна творчість українських композиторів тої пори мала, в основному, експериментальний характер. Серйозною перешкодою на шляху розвитку і утвердження методу соціалістичного реалізму і народності були модерністські пережитки у творчості деяких композиторів, ігнорування традицій класичної музики. І все ж не можна недооцінювати значення ряду творів у процесі зародження радянської оперної та балетної музики, їх появу треба розглядати як певний підготовчий етап, що проходив у боротьбі з формалізмом. В міру розвитку реалістичної музики ставали все більш відчутними пошуки справді нового, але нового - прекрасного, зрозумілого широкому колу глядачів і слухачів. Саме з таких позицій слід розглядати значення роботи київських композиторів Б. Лятошинського і М. Вериківського над операми, М. Скорульського та М. Вериківського над балетами.
Протягом майже 25-річного шляху розвитку мистецтва Радянської України діячі музичної культури Києва зробили вагомий внесок до всіх галузей національної музики. Саме в цей період було закладено основи для всебічного розгортаний масового народного і професіонального виконавського мистецтва, ліквідовано нерівномірність у розвитку видів і жанрів української музики, засновано національно-творчу школу радянського типу.
Київ у період завершення соціалістичної реконструкції народного господарства (1933—червень 1941 pp.)
Сторінка 35 з 50
Ревуцький, В. Косенко та інші композитори. В 1936 році вийшов з друку збірник «Українські пожовтневі пісні», який підтвердив існування і розвиток на Радянській Україні нових за змістом та інтонаційною виразністю народних пісень. Значним внеском у цю галузь вокального мистецтва були збірники: «8 українських народних новел» (1936-1937 pp.) П. Козицького, «Вокальна сюїта» з шести народних пісень (1937 р.) Г. Таранова, а також окремі обробки Г. Верьовки та В. Косенка.На основі використання та розробки народної мелодики і великого досвіду російської і національної класики народжувалась нова українська інструментальна музика.
Зачинателем українського класичного симфонізму був Л. Ревуцький, автор чудової лірико-епічної 2-ї симфонії (1927 p.), яку можна визначити як романтичну оповідь про Україну. Це був перший твір українських композиторів, удостоєний Державної премії.
До первістків української радянської симфонічної музики слід віднести також сюїту «Веснянка» (1924 p.) М. Вериківського та «Увертюру на 4 українські теми» Б. Лятошинського, премійовану на конкурсі Народного комісаріату освіти в 1927 році. Тематичний матеріал їх оснований на українських народних веснянках. Натхнений пафосом соціалістичного будівництва, Косенко написав до 15-річчя Жовтневої революції «Героїчну увертюру» для симфонічного оркестру. Тут композитор ніби узагальнює ті почуття і настрої, які були типовими для років перших п'ятирічок. Цей твір величезної сили і темпераменту здобув широке визнання громадськості.
Хорошим подарунком до 125-річчя з дня народження великого українського поета Т. Шевченка була симфонічна поема «Лілея», написана початкуючим тоді композитором Г. Майбородою. Композитор щирою і натхненною мовою змалював у ній гірку долю української дівчини-кріпачки.
У жанрі інструментального концерту значних успіхів добилися Л. Ревуцький (2-й концерт для фортепіано та оркестру, 1934 p.), В. Косенко (концерт для фортепіано й оркестру), П. Глушков (тричастинний концерт для скрипки та оркестру) і М. Скорульський, який привернув увагу мистецької громадськості своїм фортепіанним одночастинним концертом. У жанрах камерної інструментальної музики успішно працювали в кінці 20-х і на початку 30-х років Л. Ревуцький і В. Косенко.
Заснування на міцній державній основі українських музичних театрів створили сприятливий грунт для інтенсивного розвитку української оперної та балетної творчості. Протягом 1924-1941 pp. написано понад 20 опер та балетів, серед яких твори київських композиторів посідають одне з перших місць. Тут ми зустрічаємо народно-музичні драми, героїко-епічні, патріотичні, ліричні і навіть сатиричні опери. Серед них можна назвати опери: «Кармелюк» (1928-1929 pp.), . «Щорс» (1938 р.) В. Йориша, «Золотий обруч» (1929-1930 pp.), «Щорс» (1938 р.) Б. Лятошинського, «Діла небесні» (1932 р.), «Сотник» (1939 р.) М. Вериківського, «Невідомі солдати» (1934-1938 pp.) П. Козицького, «Марина» (1939 р.) Г. Жуковського; балети: «Пан Каньовський» (або «Бондарівна», 1930 p.) М. Вериківського, «Лісова пісня» (1939 p.) М. Скорульського.
Незважаючи на таку різноманітність тем і жанрів, оперна творчість українських композиторів тої пори мала, в основному, експериментальний характер. Серйозною перешкодою на шляху розвитку і утвердження методу соціалістичного реалізму і народності були модерністські пережитки у творчості деяких композиторів, ігнорування традицій класичної музики. І все ж не можна недооцінювати значення ряду творів у процесі зародження радянської оперної та балетної музики, їх появу треба розглядати як певний підготовчий етап, що проходив у боротьбі з формалізмом. В міру розвитку реалістичної музики ставали все більш відчутними пошуки справді нового, але нового - прекрасного, зрозумілого широкому колу глядачів і слухачів. Саме з таких позицій слід розглядати значення роботи київських композиторів Б. Лятошинського і М. Вериківського над операми, М. Скорульського та М. Вериківського над балетами.
Протягом майже 25-річного шляху розвитку мистецтва Радянської України діячі музичної культури Києва зробили вагомий внесок до всіх галузей національної музики. Саме в цей період було закладено основи для всебічного розгортаний масового народного і професіонального виконавського мистецтва, ліквідовано нерівномірність у розвитку видів і жанрів української музики, засновано національно-творчу школу радянського типу.