Київ у період завершення соціалістичної реконструкції народного господарства (1933—червень 1941 pp.)
Українки, «Гайдамаки» за Т. Шевченком, .«Ревізор», «Одруження» М. Гоголя, «Богдан Хмельницький» М. Старицького, «Міщанин-шляхтич», «Тартюф» Ж. Б Мольєра, «Весілля Фігаро» П. Бомарше та інші. Значне місце в репертуарі займали і п'єси тогочасних радянських драматургів М. Куліша «97», Я. Мамонтова «Коли народ визволяється», О. Файка «Учитель Бубус», А. Луначарського «Отрута». Театр прагнув розширити свій репертуар, цього, вимагали нова дійсність і завдання будівництва соціалістичної культури. . У вересні
У своїй творчій практиці театр рішуче боровся за реалістичні традиції класичної української , сцени. Багатий творчий досвід М. Заньковецької та її соратників, зокрема безпосередня участь П. Саксаганського у творчому житті театру, були для колективу прикладом, зразковою школою удосконалення сценічної майстерності.
Театральний колектив ім. М. Заньковецької поставив перед собою завдання бути активним учасником будівництва радянського життя, знайомити народ з кращими надбаннями культури минулих часів. Виходячи з цього, колектив театру зразу ж вирушив до міст і сіл республіки. Зміст і характер репертуару нового театру визначила класична і радянська драматургія.
У березні 1922 року в Києві був організований ще один драматичний колектив під назвою «Мистецьке об'єднання «Березіль». Новаторський характер діяльності був притаманний всім згаданим театральним колективам, але серед них театр «Березіль» найбільш виділявся пристрасно-революційними гаслами та новаторськими намірами, висловленими у програмних статтях художнього керівника Л. Курбаса, вимогами рішучої боротьби з рутиною на сцені, косністю, творчою невиразністю і аматорщиною, за театр майбутнього. Щоправда, такі гасла характерні були й для діяльності багатьох інших театрів України, але їх практична реалізація у «Березолі» була особливо показовою.
Березільці щиро прагнули збагнути дух революції, її високий ідейний та естетичний ідеал. У революції вони вбачали прихід нової епохи в суспільному і мистецькому житті країни. Але в діяльності «Березоля» занадто багато місця відводилось формальному експериментаторству.
Драматизм становища трупи виявлявся в тому, що кожен крок, який робили березільці, нерідко навіть назад до декадансу, сприймався як нове слово нового революційного театру.
Не всі тоді ще розуміли, що справді новаторське мистецтво передбачає і шукання нового, і творчий експеримент у галузі сценічної форми й театральної виразності, але з однією неодмінною умовою, що воно мусить бути близьким і зрозумілим народові, служити його інтересам, виховувати його художні погляди. У плані ж естетичному ці пошуки повинні не поривати з традиціями реалістичного мистецтва попередніх епох, а розвивати їх. Саме тут корінь головного протиріччя. Молодий, активний колектив, до складу якого входили ентузіасти агітаційно-культурної роботи серед радянських глядачів, щиро хотів служити революції, але нерідко виявлявся далеким від її реального змісту, від живої дійсності.
У багатьох постановках театру превалювало прагнення розв'язувати ідейні завдання часу в такій формі і такими засобами, що вистава перетворювалась кожного разу в нове, часом оригінальне видовище, в якому, однак, відображення реальних подій і характерів іноді ускладнювалось до того, що глядач переставав розуміти п'єсу і виставу.
Прагнучи стати театром сучасним, «Березіль» змушений був звертатися до сучасної драматургії. Але в уявленні Курбаса того часу література здатна була тільки шкодити театру. Адже він - рух, дія, жест, а не слово. Виходячи з таких позицій, театр ставив переважно інсценізації або сам складав текст майбутньої вистави, створюючи т. зв. сценічні композиції.
Найбільш значимими, визнаними широким пролетарським глядачем, постановками «Березоля» київського періоду були інсценізації «Джіммі Хіггінс» за Е. Сінклером (режисер Л. Курбас, художник В. Меллер) та «Жакерія» за П. Меріме (режисер Б. Тягно, художник В. Шкляїв). їх успіху сприяла чудова гра А. Бучми та інших видатних акторів.
Своєрідним проявом т. зв. «лівого» напряму в театральному мистецтві перших років Радянської влади був створений у травні 1921 року театр «Мистецтва дійства», на чолі якого стояв Марко Терещенко. Як і багато інших театральних колективів 20-х років, цей театр також з'явився як наслідок палких бажань групи представників молодого покоління українського акторства «шукати і творити нове мистецтво нової доби».
Обравши своїм девізом висунутий Мейерхольдом лозунг «театрального Жовтня», М. Терещенко декларував масову, справді «колективну психологію