Київ у період завершення соціалістичної реконструкції народного господарства (1933—червень 1941 pp.)
Театр
Двадцяті роки для молодого українського радянського театру були роками дальшого формування і утвердження ідейно-естетичних принципів його сценічного мистецтва. Величезну роль у процесі творчого становлення театру і драматургії цих років відігравала послідовна і далекоглядна політика Комуністичної партії. Важко, зокрема, переоцінити значення оголошених у жовтні 1921 року Колегією агітпропу ЦК КП(б)У та Головполітосвітою УРСР «Тез про художню політику». «...Ми прагнемо,- сказано в «Тезах»,- до
Розвиток українського театру на ранньому етапі проходив по двох напрямах. З одного боку, організаційна матеріальна підтримка надавалась найбільш значним у художньому відношенні колективам, з другого боку, всіляко підтримувалося створення нових зразкових, нерідко пересувних, робітничо-селянських театрів для обслуговування широких народних мас.
Ці організаційні форми виникали й розвивались у складних умовах ідейної та художньої боротьби. Корінна реалістична традиція українського мистецтва, збагачуючись і засвоюючи новий матеріал нової дійсності, натикалась на необхідність долати ще й «спадщину» буржуазного декадансу і пошлість буржуазно-розважального театру, і «найновіші» домисли пролеткультівців, що виступали з досить гучними «революційними» лозунгами.
Російська класична драматургія, яка привертала в ці роки особливу увагу майстрів української сцени, виставлялася широко і часто, як і п'єси українських авторів. Класика була надійною підпорою у боротьбі за реалізм. Вистави класичних творів у новому соціальному освітленні зближували театр з народною аудиторією. Але тим гостріше відчувалась необхідність розкриття хвилюючих подій сучасності, нової революційної дійсності. Особливої ваги набувала проблема репертуару, створення образу радянської людини. Партія закликала драматургів зосередити увагу на величезних змінах, які відбувались у житті народних мас.
Класова боротьба з куркульством, об'єднання сільської бідноти в комітети незаможних селян, життя робітничого класу та інтелігенції, громадянська війна - такі основні теми молодої української радянської драматургії. Вони знайшли своє яскраве відбиття у кращих п'єсах Я. Мамонтова - «До третіх півнів», «Над безоднею», «Республіка на колесах», І. Дніпровського - «Любов і дим», «Яблуневий полон», М. Куліша - «97», Д. Бедзика - «Шахтарі», «Люди! Чуєте?», М. Ірчана - «Родина щіткарів», І. Кочерги - «Марко в пеклі», І. Микитенка - «Диктатура», О. Корнійчука - «На грані», «Кам'яний острів».
У всіх явищах театрального життя України 20-х років велику роль відіграв Київ, його театри, драматурги та митці сцени. Майже всі найбільші театральні колективи починали свою діяльність саме в Києві, тривалий час працювали в ньому і пізніше не поривали творчих зв'язків з київським глядачем. З 1919 по 1923 рік у Києві працював театр ім. Т. Шевченка (нині Дніпропетровський), з 1922 по 1926- театр «Березіль», у Києві народився і театр ім. Заньковецької (нині Львівський). А театр ім. І. Франка з 1926 року зв'язав свою долю з Києвом назавжди. В місті працювали також російські трупи.
Щоправда, тимчасове відновлення приватної антрепризи і перехід державних театрів на самооплатність, викликані введенням нової економічної політики, знову на якийсь час поставило їх у залежність від каси, до певної міри від смаків дрібнобуржуазного глядача, що в свою чергу позначалось на виборі репертуару. Але основний ідейно-художній напрям нових театральних колективів це змінити не могло.
.Усвідомлюючи велику виховну роль мистецтва сцени, намагаючись наблизитись до духовних і художніх запитів трудящих мас, Перший державний театр УРСР ім. Т. Шевченка в роки відбудови активно включився в громадсько-політичну й культурно-освітню роботу, допомагаючи підприємствам, робітничим клубам у розвитку самодіяльності. Поряд з досвідченими майстрами сцени тут почали працювати молоді ще тоді актори: Н. Ужвій, О, Сердюк, К. Осмяловська, П. Нятко, А. Хорошун; режисери: О. Смирнов, К. Бережний, В. Василько; художники: А. Петрицький, В. Меллер, К. Єлева.
Шевченківці досить активно визначали своє місце в загальному процесі будівництва соціалістичної культури і шукали нових шляхів у мистецтві театру, в основі своїй тримаючись його реалістичного напряму. Театр звертався переважно до класичної - вітчизняної та зарубіжної - драматургії. В його репертуарі були п'єси «Кам'яний господар», «Лісова пісня» Лесі