Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Після чотирьох років імперіалістичної війни і трьох років іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни Радянська країна була розорена. Голод і тиф косили людей. За таких умов розвивати народну освіту було дуже важко, але партійні організації і органи Радянської влади, розв'язуючи найскладніші завдання господарського і радянського будівництва, велику увагу приділяли дітям, шкільній справі. Дороговказом у галузі освіти і виховання радянської молоді була історична промова В. І. Леніна на III з'їзді комсомолу в жовтні 1920 року. Звертаючись до комсомольців, В. І. Ленін говорив: «Перед вами завдання будівництва, і ви його можете розв'язати, тільки оволодівши всім сучасним знанням, уміючи перетворити комунізм з
готових заучених формул, порад, рецептів, приписів, програм у те живе, що об'єднує вашу безпосередню роботу, перетворити комунізм у керівництво для вашої практичної роботи».
У 1920/21 навчальному році на Україні основним типом єдиної трудової школи стала семирічка. Тому всі чотири- і трирічні початкові школи, чоловічі й жіночі гімназії та прирівнені до них учбові заклади були перетворені в єдині трудові семирічні школи спільного навчання. У Києві налічувалось 196 семирічних шкіл.
Крім того, на літо 1921 року по лінії професійно-технічної освіти було створено 23 короткотермінові курси двох типів (для ліквідації технічної неписьменності і для підвищення рівня технічних знань), 7 шкіл фабрично-заводського учнівства та 10 районних робітничих шкіл. Більшість курсів першого типу виникла у зв'язку з необхідністю дати робітникам хоча б початкові технічні знання. Школи фабрично-заводського учнівства теж були двох типів: одні готували кваліфікованих робітників для тих галузей виробництва, що вимагали тривалого навчання, другі готували технічно освічених робітників з меншим обсягом знань. Робітничі школи
обслуговували робітників різних фахів і вважалися школами першого ступеня. Утримувались всі курси і робітничі школи господарськими організаціями.
Однак внаслідок розрухи і неврожаю 1921 року матеріальне становище шкіл міста було надзвичайно тяжке. Так, 14 серпня 1921 року шкільна рада 67-ї трудової школи повідомляла губнаросвіту про те, що проводити навчання нема можливості, бо шкільні працівники роз'їхались шукати засобів для існування. Кількість шкіл почала зменшуватись. На 1 січня 1923 року в Києві залишилося 105 трудових шкіл, з них на утриманні міського відділу народної освіти - 18, батьків - 16 і на утриманні профорганізацій, підприємств і установ - 18.
Скрутний стан шкіл змусив ввести грошовий і натуральний податки на потреби освіти і запровадити плату за навчання, а ряд шкіл перевести на господарський розрахунок.
У країні розгорталась боротьба за ліквідацію неписьменності. У Києві в 1921 році було понад ЗО проц. неписьменного населення. На підприємствах, установах, при будинкоуправліннях створювалися сотні груп для ліквідації неписьменності. Внаслідок напруженої праці вчителів міста, комсомольців, інтелігенції на 1930 рік неписьменність у Києві була в основному ліквідована.
В результаті імперіалістичної і громадянської воєн, розорення народного господарства і втрати батьків сотні тисяч дітей опинилися на вулиці без притулку і матеріального забезпечення. Неврожай 1921 року та епідемія тифу збільшили дитячу безпритульність. З неврожайних районів Поволжя до Києва привезли десятки тисяч дітей, щоб розмістити їх у Київській, Волинській та Подільській губерніях. У місті була створена «Рада захисту дітей». На кінець 1922 року в Києві працювало 96 дитячих будинків, в яких виховувалися тисячі дітей. Багато дітей-сиріт прийняли сім'ї киян.
У цей тяжкий час партія і весь народ приділяли особливу увагу культурному будівництву, і зокрема справі народної, освіти. Голова ЦВК УРСР Г. І. Петровський у зверненні «До народних учителів» зазначав, що треба вчителя одягти, дати йому взагалі все потрібне для того, щоб він міг творчо працювати. «Скоротивши нашу Червону Армію, - писав Г. І. Петровський, - ми можемо більше уваги приділити народній армії вчителів. Ті ресурси, що звільняються після зменшення кадрів Червоної Apмii, - одяг і пайки - слід віддати для задоволення потреб народного вчителя».
На потреби народної освіти в 1923/24 навчальному році за місцевим бюджетом Києва було асигновано 1750 тис. крб. і за державним бюджетом - 2 млн. крб., тобто на 100 тис. крб. більше в порівнянні з 1922/23 роком. Вживалися заходи до збільшення витрат на харчування дітей в дитячих будинках з 5 до 6 крб. на місяць, а також асигнувань на піонерську роботу,
Київ у період завершення соціалістичної реконструкції народного господарства (1933—червень 1941 pp.)
Сторінка 13 з 50
Успіхи культурної революції у Києві в роки мирного будівництва (1921-1941 pp.)
Народна освіта
Після чотирьох років імперіалістичної війни і трьох років іноземної воєнної інтервенції і громадянської війни Радянська країна була розорена. Голод і тиф косили людей. За таких умов розвивати народну освіту було дуже важко, але партійні організації і органи Радянської влади, розв'язуючи найскладніші завдання господарського і радянського будівництва, велику увагу приділяли дітям, шкільній справі. Дороговказом у галузі освіти і виховання радянської молоді була історична промова В. І. Леніна на III з'їзді комсомолу в жовтні 1920 року. Звертаючись до комсомольців, В. І. Ленін говорив: «Перед вами завдання будівництва, і ви його можете розв'язати, тільки оволодівши всім сучасним знанням, уміючи перетворити комунізм з
У 1920/21 навчальному році на Україні основним типом єдиної трудової школи стала семирічка. Тому всі чотири- і трирічні початкові школи, чоловічі й жіночі гімназії та прирівнені до них учбові заклади були перетворені в єдині трудові семирічні школи спільного навчання. У Києві налічувалось 196 семирічних шкіл.
Крім того, на літо 1921 року по лінії професійно-технічної освіти було створено 23 короткотермінові курси двох типів (для ліквідації технічної неписьменності і для підвищення рівня технічних знань), 7 шкіл фабрично-заводського учнівства та 10 районних робітничих шкіл. Більшість курсів першого типу виникла у зв'язку з необхідністю дати робітникам хоча б початкові технічні знання. Школи фабрично-заводського учнівства теж були двох типів: одні готували кваліфікованих робітників для тих галузей виробництва, що вимагали тривалого навчання, другі готували технічно освічених робітників з меншим обсягом знань. Робітничі школи
обслуговували робітників різних фахів і вважалися школами першого ступеня. Утримувались всі курси і робітничі школи господарськими організаціями.
Однак внаслідок розрухи і неврожаю 1921 року матеріальне становище шкіл міста було надзвичайно тяжке. Так, 14 серпня 1921 року шкільна рада 67-ї трудової школи повідомляла губнаросвіту про те, що проводити навчання нема можливості, бо шкільні працівники роз'їхались шукати засобів для існування. Кількість шкіл почала зменшуватись. На 1 січня 1923 року в Києві залишилося 105 трудових шкіл, з них на утриманні міського відділу народної освіти - 18, батьків - 16 і на утриманні профорганізацій, підприємств і установ - 18.
Скрутний стан шкіл змусив ввести грошовий і натуральний податки на потреби освіти і запровадити плату за навчання, а ряд шкіл перевести на господарський розрахунок.
У країні розгорталась боротьба за ліквідацію неписьменності. У Києві в 1921 році було понад ЗО проц. неписьменного населення. На підприємствах, установах, при будинкоуправліннях створювалися сотні груп для ліквідації неписьменності. Внаслідок напруженої праці вчителів міста, комсомольців, інтелігенції на 1930 рік неписьменність у Києві була в основному ліквідована.
В результаті імперіалістичної і громадянської воєн, розорення народного господарства і втрати батьків сотні тисяч дітей опинилися на вулиці без притулку і матеріального забезпечення. Неврожай 1921 року та епідемія тифу збільшили дитячу безпритульність. З неврожайних районів Поволжя до Києва привезли десятки тисяч дітей, щоб розмістити їх у Київській, Волинській та Подільській губерніях. У місті була створена «Рада захисту дітей». На кінець 1922 року в Києві працювало 96 дитячих будинків, в яких виховувалися тисячі дітей. Багато дітей-сиріт прийняли сім'ї киян.
У цей тяжкий час партія і весь народ приділяли особливу увагу культурному будівництву, і зокрема справі народної, освіти. Голова ЦВК УРСР Г. І. Петровський у зверненні «До народних учителів» зазначав, що треба вчителя одягти, дати йому взагалі все потрібне для того, щоб він міг творчо працювати. «Скоротивши нашу Червону Армію, - писав Г. І. Петровський, - ми можемо більше уваги приділити народній армії вчителів. Ті ресурси, що звільняються після зменшення кадрів Червоної Apмii, - одяг і пайки - слід віддати для задоволення потреб народного вчителя».
На потреби народної освіти в 1923/24 навчальному році за місцевим бюджетом Києва було асигновано 1750 тис. крб. і за державним бюджетом - 2 млн. крб., тобто на 100 тис. крб. більше в порівнянні з 1922/23 роком. Вживалися заходи до збільшення витрат на харчування дітей в дитячих будинках з 5 до 6 крб. на місяць, а також асигнувань на піонерську роботу,