Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Паризької комуни. У 1872 році російською мовою було видано геніальний твір К. Маркса «Капітал», з захопленням зустрінутий прогресивною громадськістю. Економічну теорію Маркса сприйняв і популяризував доцент Київського університету М. І. Зібер.
В кінці 60-х - на початку 70-х років у Київському університеті, незважаючи на утиски, розгорнувся самоосвітній рух молоді. Серед студентів виникали наукові, літературні та інші гуртки. Проведене за наказом міністра народної освіти розслідування виявило, що в студентських гуртках об'єднувалося до 500 чоловік. Було створено також студентську касу взаємодопомоги і студентський суд.
Проте суспільно-політичний рух у Києві в цей період не обмежувався діяльністю тільки студентських гуртків самоосвіти .Тут були створені різні народницькі
гуртки, а також активізувала свою роботу українська «громада».
У 1872 році виник народницький гурток, близький до так званих «чайковців», який провадив пропаганду серед робітників. До його складу входили П. Аксельрод, С. Лур'є, М. Колодкевич, брати Левенталь, І. Рашевський, В. Емме, Я. Стефанович та інші. Гурток встановив і підтримував зв'язки з однодумцями в Петербурзі, Москві, Одесі. З двох напрямів, що оформилися в народництві на початку 70-х років, київські «чайковці» спочатку схилялися до пропагандистського, який обгрунтував на сторінках журналу «Вперед» П. Л. Лавров. Однак з кінця 1873 року серед них посилився вплив бакунізму.
«Штаб-квартирою» бакуністів у Києві була так звана «Київська комуна». За словами одного з діячів народницького руху С. Ковалика, більшість революціонерів, що обрала своєю «штаб-квартирою «Київську комуну», відзначалась неабиякою енергією, проявила велику працездатність і в усякому разі не послабила репутації Києва як одного з великих революційних
центрів». У цьому гуртку було кілька десятків чоловік. Значна частина з них жила на квартирі в будинку Лемінського на Мало-Васильківській вулиці.
К. Дебогорій-Мокрієвич писав, що «комуна» виконувала призначення «революційної станції» і була місцем зустрічі народників. В «комуні» міг оселитися кожний, хто погоджувався «йти в народ». Однак переважали в ній народники- бакуністи.
«Ходіння в народ» революціонерів 70-х років В. І. Ленін вважав «розквітом дійового народництва». Народники йшли в народ з метою підняти його зразу ж на соціалістичну революцію. Активну участь у «ходінні в народ» на Україні взяли члени «Київської комуни». Так, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович і В. Фішер та інші вирушили «в народ» під виглядом майстрових. Вони вели пропаганду серед селян і робітників Правобережної України.
«Ходіння в народ» зазнало поразки. Селянство не відгукнулося на заклик народників, і їм на практиці довелося переконатися в наївності уявлення про комуністичні інстинкти мужика. Царські власті восени 1874 року провели масові арешти, в результаті чого багато народницьких гуртків було розгромлено. В кінці 1874 року у зв'язку з арештами припинила існування і «Київська комуна».
Заарештовано було понад тисячу чоловік. Проте згодом частина з них була звільнена за відсутністю доказів, багатьох заслали до Сибіру, частина померла у тюрмах, бо слідство тривало майже чотири роки. Нарешті, коли слідство було закінчено, відбувся так званий «процес 193-х», що проходив у Петербурзі з 18 жовтня 1877 по 23 січня 1878 року. Багато було засуджено на каторжні роботи, на вічне поселення у віддалених губерніях і в Сибіру.
Київські народники-бунтарі, що уціліли від арештів, і ряд бакуністів з інших місць утворили в 1875 році гурток так званих «південних бунтарів», до складу якого входило понад 20 чоловік (В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, М. Коленкіна, Л. Дейч, М. Фроленко, Г. Макаревич, В. Костюрін, М. Ковалевська, В. Засулич,
Чубаров, І. Бохановський та інші). Одними з перших вони відмовились від надій підняти селянство на революцію в ім'я
Київ у період промислового капіталізму (60—90-ті роки XIX століття)
Сторінка 8 з 33
подій у громадсько-політичному житті Росії. На молодь великий вплив справили літературно-публіцистичні виступи П. Л. Лаврова, М. К. Михайловського, В. В. Берві-Флеровського. Значний резонанс мав і судовий процес над нечаєвцями (1871 p.). Всупереч задумам царського уряду за допомогою цього процесу дискредитувати революціонерів молодь була захоплена самовідданістю і готовністю підсудних піти на жертву задля блага народу. До студентів доходили чутки про діяльність Міжнародного товариства робітників (І Інтернаціоналу), про повстання паризького пролетаріату і утворення ним знаменитої В кінці 60-х - на початку 70-х років у Київському університеті, незважаючи на утиски, розгорнувся самоосвітній рух молоді. Серед студентів виникали наукові, літературні та інші гуртки. Проведене за наказом міністра народної освіти розслідування виявило, що в студентських гуртках об'єднувалося до 500 чоловік. Було створено також студентську касу взаємодопомоги і студентський суд.
Проте суспільно-політичний рух у Києві в цей період не обмежувався діяльністю тільки студентських гуртків самоосвіти .Тут були створені різні народницькі
гуртки, а також активізувала свою роботу українська «громада».
У 1872 році виник народницький гурток, близький до так званих «чайковців», який провадив пропаганду серед робітників. До його складу входили П. Аксельрод, С. Лур'є, М. Колодкевич, брати Левенталь, І. Рашевський, В. Емме, Я. Стефанович та інші. Гурток встановив і підтримував зв'язки з однодумцями в Петербурзі, Москві, Одесі. З двох напрямів, що оформилися в народництві на початку 70-х років, київські «чайковці» спочатку схилялися до пропагандистського, який обгрунтував на сторінках журналу «Вперед» П. Л. Лавров. Однак з кінця 1873 року серед них посилився вплив бакунізму.
«Штаб-квартирою» бакуністів у Києві була так звана «Київська комуна». За словами одного з діячів народницького руху С. Ковалика, більшість революціонерів, що обрала своєю «штаб-квартирою «Київську комуну», відзначалась неабиякою енергією, проявила велику працездатність і в усякому разі не послабила репутації Києва як одного з великих революційних
центрів». У цьому гуртку було кілька десятків чоловік. Значна частина з них жила на квартирі в будинку Лемінського на Мало-Васильківській вулиці.
К. Дебогорій-Мокрієвич писав, що «комуна» виконувала призначення «революційної станції» і була місцем зустрічі народників. В «комуні» міг оселитися кожний, хто погоджувався «йти в народ». Однак переважали в ній народники- бакуністи.
«Ходіння в народ» революціонерів 70-х років В. І. Ленін вважав «розквітом дійового народництва». Народники йшли в народ з метою підняти його зразу ж на соціалістичну революцію. Активну участь у «ходінні в народ» на Україні взяли члени «Київської комуни». Так, В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович і В. Фішер та інші вирушили «в народ» під виглядом майстрових. Вони вели пропаганду серед селян і робітників Правобережної України.
«Ходіння в народ» зазнало поразки. Селянство не відгукнулося на заклик народників, і їм на практиці довелося переконатися в наївності уявлення про комуністичні інстинкти мужика. Царські власті восени 1874 року провели масові арешти, в результаті чого багато народницьких гуртків було розгромлено. В кінці 1874 року у зв'язку з арештами припинила існування і «Київська комуна».
Заарештовано було понад тисячу чоловік. Проте згодом частина з них була звільнена за відсутністю доказів, багатьох заслали до Сибіру, частина померла у тюрмах, бо слідство тривало майже чотири роки. Нарешті, коли слідство було закінчено, відбувся так званий «процес 193-х», що проходив у Петербурзі з 18 жовтня 1877 по 23 січня 1878 року. Багато було засуджено на каторжні роботи, на вічне поселення у віддалених губерніях і в Сибіру.
Київські народники-бунтарі, що уціліли від арештів, і ряд бакуністів з інших місць утворили в 1875 році гурток так званих «південних бунтарів», до складу якого входило понад 20 чоловік (В. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович, М. Коленкіна, Л. Дейч, М. Фроленко, Г. Макаревич, В. Костюрін, М. Ковалевська, В. Засулич,
Чубаров, І. Бохановський та інші). Одними з перших вони відмовились від надій підняти селянство на революцію в ім'я