Київ у період промислового капіталізму (60—90-ті роки XIX століття)
Kиїв у революційно-демократичному та національно-визвольному русі
У другій половині XIX століття Київ відігравав важливу роль у громадсько- політичному житті Росії, був одним з визначних центрів революційного і національно-визвольного руху на Україні.
В середині XIX століття намітилося велике піднесення суспільного руху, поштовхом до якого стали поразки Росії у Кримській війні і все зростаюча хвиля селянських заворушень. На Україні, як і в цілому в Росії, відбувався перехід від дворянського до різночинського періоду визвольного руху. «Падіння кріпосного
Пробудженню різночинців до активної громадсько-політичної діяльності допомогли дворянський революціонер Герцен і створений ним «Колокол». Революціо-нери-різночинці підхопили, розширили, зміцнили й загартували революційну агітацію Герцена. «Ширше стало коло борців, ближчий їхній зв'язок з народом»,- писав про різночинців В. І. Ленін. З свого середовища вони висунули видатних діячів визвольного руху - Шевченка, Чернишевського, Добролюбова, блискучу плеяду революціонерів 70-х років, героїв «Народної волі». Різночинський період визвольного руху в Росії, в тому числі й на Україні, тривав до середини 90-х років, коли на арену революційної боротьби виступив пролетаріат.
Пануючим напрямом визвольної суспільної думки на цьому етапі було народництво - «ідеологія (система поглядів) селянської демократії в Росії». Основоположником російського народництва ще в дореформений час виступив О. І. Герцен. Слідом за Герценом народницькі погляди розвинув великий російський революційний демократ М. Г. Чернишевський.
Скасування кріпацтва відбулося в умовах гострої класової і суспільно-політичної боротьби, що призвела до виникнення в країні революційної ситуації. Обстановка була тоді напруженою. Початок 60-х років В. І. Ленін називав часом «першого демократичного піднесення в Росії». Факторами, що робили тоді можливим революційний вибух, були, за словами В. І. Леніна, «польське заворушення, невдоволення у Фінляндії, вимога політичних реформ усією пресою і всім дворянством, поширення по всій Росії «Колокола», могутня проповідь Чернишевського, який умів і підцензурними статтями виховувати справжніх революціонерів, поява прокламацій, заворушення селян, яких «дуже часто» доводилося з допомогою військової сили і з пролиттям крові примушувати прийняти «Положення», що обдирало їх, як липку, колективні відмови дворян - мирових посередників застосувати таке «Положення», студентські безпорядки».
Бурхливими були ці роки й у Києві. Осередком визвольного руху у місті став університет, який за кількістю студентів посідав друге місце в Росії (після Московського). З кінця 50-х років почався процес деякої демократизації студентського складу за рахунок збільшення Числа студентів недворянського походження. За підрахунками ректора університету М. X. Бунге, за 10 років (1859-1869) кількість дворян серед студентів зменшилась майже вдвоє (з 60,9 до 31 проц.). В університетські аудиторії впевнено крокував різночинець.
У 1861-1862 pp. в університеті випускалися нелегальні рукописні журнали «Самостайне слово» і «Громадниця», на сторінках яких студенти відгукувалися на злободенні політичні питання. Окремі номери журналів, старанно переписані А. О. Красовським, збереглися в його судовій справі до нашого часу.
Демократична інтелігенція і студентство Києва взяли активну участь у революційній пропаганді початку 60-х років. Студентська молодь читала й розповсюджувала герценівські твори, газету «Колокол», нелегальні політичні прокламації, журнал «Современник», заборонені вірші тощо. В березні 1862 року у студента Я. Лободовського було знайдено три номери таємної прокламації «Великорусе». На допиті Лободовський зізнався, що прокламацію він одержав від студента Е. Орлова. При обшуку в