Київ у період промислового капіталізму (60—90-ті роки XIX століття)
Початок робітничого і соціал-демократичного руху. Студентські заворушення 70- 90-х років
Виникнення промислового пролетаріату було одним з найважливіших соціальних наслідків розвитку капіталізму в пореформений період.
Основним джерелом поповнення рядів фабрично-заводського пролетаріату Києва, як і інших міст країни, було селянство. Значна частина зубожілого селянства йшла на заробітки до міст, на фабрики й заводи, на будови, залізниці, де осідала, перетворюючись на постійних робітників. Кадри промислового пролетаріату зростали також за рахунок кустарів і ремісників, що не витримували конкуренції великої промисловості і
Умови життя і праці робітників у царській Росії, в тому числі й у Києві, були неймовірно тяжкими. Фабричного законодавства довгий час не існувало. Робітники перебували в повній залежності від сваволі підприємців. Тривалість робочого дня, заробітна плата, умови найму і звільнення робітників - все це визначалось фабрикантами і заводчиками. Будь-яка охорона праці була відсутня. Широко застосовувалась жіноча і дитяча праця. За найменшу провину робітників нещадно штрафували. Тільки в 1882 році було видано закон, що обмежив роботу малолітніх. За ним вони мали працювати 8 годин, а робота вночі для них була заборонена зовсім. Закон від 3 червня 1885 року заборонив нічну працю також жінкам і підліткам віком від 15 до 17 років. Проте цей закон застосовувався тільки на деяких виробництвах - бавовняному, полотняному і шерстяному.
Становище робітників Києва в кінці XIX століття було дуже важким. Робочий день на фабрично-заводських підприємствах губернії тривав понад 12 годин. Так, на цегельнях робота продовжувалася 11 -15 годин, а на пивоварних заводах - 11 - 13 годин. Умови праці робітників на більшості виробництв, особливо на тютюнових і махорочних фабриках, на цегельнях, в друкарнях, в ремісничих майстернях, були жахливі.
Неймовірно важкими були житлові умови робітників. Квартирна плата в місті була надзвичайно висока. Тому робітники змушені були тулитися в трущобах і нічліжках. Усе це разом узяте, а також незадовільне медичне обслуговування робітників, призводило до частих епідемічних захворювань.
Робітники вели боротьбу за поліпшення свого становища. Але спочатку їх боротьба носила стихійний, розрізнений характер. Вимоги робітників обмежувалися економічними питаннями і не спрямовувалися проти політичного ладу в країні. «Боротьба робітників стає класовою боротьбою лише тоді,-писав у 1899 році В. І. Ленін, - коли всі передові представники всього робітничого класу всієї країни усвідомлюють себе єдиним робітничим класом і починають вести боротьбу не проти окремих хазяїв, а проти всього класу капіталістів і проти уряду, який підтримує цей клас».
В Росії перехід від стихійної економічної боротьби робітників проти окремих капіталістів до свідомої політичноі боротьби проти всього класу капіталістів і самодержавства відбувся лише на рубежі XIX-XX століть. Цього було досягнуто завдяки титанічній діяльності В. І. Леніна і створеної ним партії, які внесли ідеї наукового соціалізму в робітничий рух, сформували класову і політичну свідомість російського пролетаріату.
Починаючи з 60-х років по 1894 рік у Києві відбулося 15 страйків і заворушень. Перший страйк відбувся в 1879 році у Головних залізничних майстернях, де застрайкувало понад тисячу робітників. Адміністрація майстерень змушена була піти на поступки. У лютому 1880 року в зв'язку із зменшенням заробітної плати і арештом кількох робітників у майстернях знову почався страйк. У вересні цього ж року страйкували 600 робітників «Арсеналу». Решта страйків і заворушень відбувалася на дрібних підприємствах.
Значного розмаху робітничий рух у Києві набрав у другій половині 90-х років. Це був період широкого промислового і залізничного будівництва. Кількість промислових підприємств у Києві в 90-х роках значно зросла. Серед них були такі великі, як Південноросійський машинобудівний завод, заводи Гретера і Криванека, Фільверта і Дедіна, Унгермана і Неєдли. Промислове піднесення сприяло і посиленню робітничого руху. У кінці XIX століття (1895-1899 pp.) в українських губерніях відбулося 226 страйків та заворушень. Це на 44 перевищувало число страйків і