Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Польські феодали в гонитві за наживою посилювали експлуатацію залежного міського населення, обмежуючи його право в ремеслах, промислах і торгівлі та примушуючи працювати у фільварках. Для зміцнення своєї влади у місті й на селі польська шляхта використовувала католицьку церкву.
Київщина поступово стає центром об'єднання прогресивних національних політичних сил для боротьби проти наступу католицизму. Тут створюються братства - національно-релігійні і культурно-освітні організації, до складу яких входили міські ремісники, купці, дрібна шляхта, духовенство і козаки. Київське братство, створене в 1615 році, вело активну боротьбу проти ополячування і окатоличування українського народу. Йому належить велика роль у розвиткові української культури.
Однією з найбільш поширених форм антифеодального протесту були втечі селян і міської бідноти на південну Київщину, в менш заселені степові райони. У другій половині XV ст. тут виникло козацтво. Козаки внесли великий вклад у боротьбу народних мас проти феодального поневолення, а також проти іноземних загарбників, зокрема проти турецько-татарської агресії. Всі найбільші селянсько-козацькі повстання, що відбувалися наприкінці XVI і в першій половині XVII ст., охоплювали Київщину. Це повстання під керівництвом К. Косинського (1591-1593 pp.), С. Наливайка і Г. Лободи (1594-1596 pp.), Т. Федоровича (Трясила) в 1630 році, П. Павлюка та Я. Острянина (1637-1638 pp.)
Важливе місце належить Київщині у визвольній війні 1648-1654 pp. та возз'єднанні України з Росією, що стали переломним етапом у житті українського народу. Селянсько-козацькі маси активно включилися в боротьбу проти поневолювачів. На кінець 1648 року більша частина Правобережної України була визволена. За адміністративно-територіальним поділом, введеним Б. Хмельницьким у 1649 році, на території сучасної Київщини створюються Київський, Білоцерківський і Переяславський Полки. Відповідно до цього складаються військово-адміністративні органи влади, що являли собою елементи української державності. Б. Хмельницький не раз говорив про Київ, як «місто наше столичное».
8(18) січня 1654 року на Київщині відбулася історична Переяславська рада. Незважаючи на реакційну політику царизму, російських і українських експлуататорських класів, возз'єднання України з Росією мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку двох братніх народів. У союзі й дружбі з російським народом закладено велике майбутнє українського народу. Рішення Переяславської ради було завершенням усієї попередньої боротьби за возз'єднання України з Росією, виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу і знаменувало поворотний етап у його житті.
Польсько-шляхетські загарбники не примирилися з втратою України і намагалися будь-що відновити своє панування над українським народом. Під час російсько-польської війни 1654-1667 рр. територія Київщини знову стала ареною запеклих боїв. Народний рух на початку 1665 року на півночі Київщини (Поліссі) очолив овруцький полковник Василь Децик, якому вдалося визволити Мотовилівку, Димер, Вишів, Фастів, Чорнобиль. Але під тиском значних ворожих сил він змушений був наприкінці 1665 року відступити на Лівобережжя.
В цей період відбуваються виступи трудящих проти утисків козацької старшини та царських воєвод на Лівобережжі. 18 липня 1666 року в Переяславському полку спалахнуло народне повстання яке очолили сотник Максим Хоменко, полковий обозний Іван Пригара, козаки Іван Момотів, Панас Косик, Захар Лободин та ін. Проти повсталих було кинуто значні сили гетьманських і царських військ, які в серпні того ж року ридушили повстання.
Після тривалої війни польський уряд змушений був піти на мир з Росією і за Андрусівським перемир'ям 1667 року визнав входження Лівобережної України до складу Росії. Правобережжя, в т. ч. більша частина Київщини, залишилося під владою Речі Посполитої. Місто Київ і вузька прикордонна смуга на правому березі Дніпра на 2 роки передавалися Росії, а потім мали бути повернені Польщі. За «Трактатом про вічний мир» 1686 року Київ і територія між річками Дніпром, Ірпенем і Стугною з містами Васильковом, Трипіллям і Стайками остаточно відійшли до Росії2 і були включені до складу Київського полку.
Київська область
Сторінка 5 з 38
феодалів треба було сплачувати грошові й натуральні чинші. Селяни втрачали рештки своїх прав. Сейм 1573 року дозволив панству карати селян на горло. Законодавчий збірник, відомий під назвою Литовського статуту (1588 рр.) юридично оформив закріпачення білоруських і українських селян. Польські магнати і шляхта захопили на Придніпров'ї величезні земельні володіння, а уряд узаконив це загарбання. У 1590 році сейм дав дозвіл королеві роздавати на «вічність» особам з шляхетського стану «пустині» за Білою Церквою, тобто землі, заселені українськими селянами й козаками.Польські феодали в гонитві за наживою посилювали експлуатацію залежного міського населення, обмежуючи його право в ремеслах, промислах і торгівлі та примушуючи працювати у фільварках. Для зміцнення своєї влади у місті й на селі польська шляхта використовувала католицьку церкву.
Київщина поступово стає центром об'єднання прогресивних національних політичних сил для боротьби проти наступу католицизму. Тут створюються братства - національно-релігійні і культурно-освітні організації, до складу яких входили міські ремісники, купці, дрібна шляхта, духовенство і козаки. Київське братство, створене в 1615 році, вело активну боротьбу проти ополячування і окатоличування українського народу. Йому належить велика роль у розвиткові української культури.
Однією з найбільш поширених форм антифеодального протесту були втечі селян і міської бідноти на південну Київщину, в менш заселені степові райони. У другій половині XV ст. тут виникло козацтво. Козаки внесли великий вклад у боротьбу народних мас проти феодального поневолення, а також проти іноземних загарбників, зокрема проти турецько-татарської агресії. Всі найбільші селянсько-козацькі повстання, що відбувалися наприкінці XVI і в першій половині XVII ст., охоплювали Київщину. Це повстання під керівництвом К. Косинського (1591-1593 pp.), С. Наливайка і Г. Лободи (1594-1596 pp.), Т. Федоровича (Трясила) в 1630 році, П. Павлюка та Я. Острянина (1637-1638 pp.)
Важливе місце належить Київщині у визвольній війні 1648-1654 pp. та возз'єднанні України з Росією, що стали переломним етапом у житті українського народу. Селянсько-козацькі маси активно включилися в боротьбу проти поневолювачів. На кінець 1648 року більша частина Правобережної України була визволена. За адміністративно-територіальним поділом, введеним Б. Хмельницьким у 1649 році, на території сучасної Київщини створюються Київський, Білоцерківський і Переяславський Полки. Відповідно до цього складаються військово-адміністративні органи влади, що являли собою елементи української державності. Б. Хмельницький не раз говорив про Київ, як «місто наше столичное».
8(18) січня 1654 року на Київщині відбулася історична Переяславська рада. Незважаючи на реакційну політику царизму, російських і українських експлуататорських класів, возз'єднання України з Росією мало величезне прогресивне значення для дальшого політичного, економічного і культурного розвитку двох братніх народів. У союзі й дружбі з російським народом закладено велике майбутнє українського народу. Рішення Переяславської ради було завершенням усієї попередньої боротьби за возз'єднання України з Росією, виявом споконвічних прагнень і сподівань українського народу і знаменувало поворотний етап у його житті.
Польсько-шляхетські загарбники не примирилися з втратою України і намагалися будь-що відновити своє панування над українським народом. Під час російсько-польської війни 1654-1667 рр. територія Київщини знову стала ареною запеклих боїв. Народний рух на початку 1665 року на півночі Київщини (Поліссі) очолив овруцький полковник Василь Децик, якому вдалося визволити Мотовилівку, Димер, Вишів, Фастів, Чорнобиль. Але під тиском значних ворожих сил він змушений був наприкінці 1665 року відступити на Лівобережжя.
В цей період відбуваються виступи трудящих проти утисків козацької старшини та царських воєвод на Лівобережжі. 18 липня 1666 року в Переяславському полку спалахнуло народне повстання яке очолили сотник Максим Хоменко, полковий обозний Іван Пригара, козаки Іван Момотів, Панас Косик, Захар Лободин та ін. Проти повсталих було кинуто значні сили гетьманських і царських військ, які в серпні того ж року ридушили повстання.
Після тривалої війни польський уряд змушений був піти на мир з Росією і за Андрусівським перемир'ям 1667 року визнав входження Лівобережної України до складу Росії. Правобережжя, в т. ч. більша частина Київщини, залишилося під владою Речі Посполитої. Місто Київ і вузька прикордонна смуга на правому березі Дніпра на 2 роки передавалися Росії, а потім мали бути повернені Польщі. За «Трактатом про вічний мир» 1686 року Київ і територія між річками Дніпром, Ірпенем і Стугною з містами Васильковом, Трипіллям і Стайками остаточно відійшли до Росії2 і були включені до складу Київського полку.