Стародавній Київ (до XIII століття)
Культура Києва в IX—XIII століттях
IX—XIII століття були періодом бурхливого розвитку древньоруської культури. Значна роль в цьому належала Києву — головному культурному центру Древньої Русі. В цей період на Русі широко поширюється писемність, освіта, що мали вирішальне значення для розвитку культури взагалі.
Прийняття християнства і створення монастирів на Русі сприяло розвитку писемності і зокрема поширенню книг. Проте необхідно відзначити, що писемність на Русі існувала ще задовго до
Від XI століття до нас дійшло лише кілька пам'яток писемності київського походження. Це рукописні книги на пергаменті, дуже добре оформлені художніми заголовними літерами, заставками, кінцівками та ілюстраціями. До таких зразків давньої руської книги належить «Остромирове євангеліє» (1056—1057 pp.), написане в Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Остромира та «Ізборник Святослава» (1073 і 1076 pp.) — книга для домашнього читання родини князя Святослава Ярославича.
Письменство і література у Києві розвивалися у зв'язку з загальним розвитком культури і потребами освіти. В цей час значне місце займала перекладна література візантійського походження — богослужебні книги, агіографічні твори («Житія святих») та інші, а також поширені тоді філософські збірники і розважальна література («Александрія», «Повість про Акіра Премудрого» тощо).
Проте створювалась уже і оригінальна древньоруська література, що висунула ряд талановитих письменників. Серед них слід відзначити видатного древньоруського письменника-публіциста Ілларіона, який відомий як автор знаменитого «Слова о законе и благодати», де розглядалося важливе філософсько-історичне питання про місце і значення Русі у світовій історії.
Визначними пам'ятниками і особливим видом літератури XI—XIII століття є літописи. Київське літописання всупереч літописанню удільних центрів, таких як Новгород, Чернігів, Галич, Володимир на Клязьмі та інших, зберігало загаль- норуську літописну традицію і проводило ідею єдності Русі. У XII столітті було створено найвизначніший твір літописного жанру «Повесть временных лет», що охоплює події від найдавніших часів до початку XII століття. Написав її печер- ський монах Нестор, який був автором багатьох творів, з яких до нас дійшли «Житіє Феодосія Печерського» та «Читання про згублення Бориса і Гліба». Уже в цих ранніх творах Нестор рішуче виступав проти княжої міжусобної політики, за єдину, об'єднану Русь. В літературі Київської Русі відображено й гостру політичну боротьбу, яку вела великокнязівська влада з силами, що прагнули до феодальної роздробленості.
Починаючи з X—XI століття, про розвиток писемності і освіти турбується вже державна влада. Під 988 роком у літописі записано, що Володимир Святославич почав брати у «нарочитыя чади», тобто у представників феодальної верхівки, дітей і віддавати їх в «ученье книжное». Коментуючи цей факт, літописец додає: «Сим же раздаянном на ученье книгам, сбысться пророчество на РусьгЬй земли, глаголющее: «Во оны дни услышать глусии словеса книжная, и ясн будеть язык гугнивых». Таким чином, дослідники вважають це свідченням літопису про відкриття у Києві першої школи для дітей феодальної верхівки. Є відомості і про те, що княгиня Анна Всеволодівна (внучка Ярослава) заснувала в Андріївському монастирі у Києві жіночу школу.
Для поширення освіти у Древній Русі велике значення мали бібліотеки, перша з яких була заснована у 1037 році Ярославом Мудрим у Софійському монастирі. За свідченням літописця, Ярослав «собра писц£ многье и перекладаше от грек на слов'Ьньское писмо. И списаша книгы, ими же поучащеся вЪрнии людье... Ярослав же сей, якоже рекохом, любим б£ книгам, и многы написав положи в святой Софьи церкви, юже созда сам». Пізніше у Києві було створено й інші бібліотеки, серед яких найбільш відомою є бібліотека Печерського монастиря.
Бурхливо розвивалися у Києві в домонгольські часи архітектура, живопис, скульптура та прикладне мистецтво. Так, древньоруська архітектура вже в XI столітті досягла надзвичайно високого рівня і створила власну школу. До кінця X століття будівництво на Русі велося тільки з дерева, через що ці пам'ятки до наших днів не збереглись. Кам'яне будівництво у древньоруських містах, і зокрема, в Києві, почало поширюватися з кінця X століття. При Володимирі Святославичі у Києві під керівництвом архітекторів, запрошених з Візантії, було збудовано кілька великих кам'яних споруд, які до деякої міри відображають традиції візантійської архітектури. Проте, під час князювання Ярослава Мудрого будівництво набуло яскраво виражених національних рис. Такий шедевр древньоруської архітектури, як Софійський собор, характеризується своєрідним стилем, який різко відрізняється від візантійського. Оригінальною рисою його є багатокупольність споруди, що не характерно для візантійської архітектури.
Після смерті Ярослава Мудрого, при його наступниках, у Києві було збудовано багато нових споруд як цивільних, так і церковних. Серед них Михайлівський Золотоверхий собор, споруджений на початку XII століття (1108 p.). Значне будівництво в цей час велося і в Києво-Печерській лаврі. У 1073—1078 pp. тут споруджено собор Успення — головна, або як