Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
В. І. Ленін відзначав, що співіснування «реакційної центральної влади і порівняно „демократичних" місцевих установ, земств, муніципальних правлінь і т. п. пояснюється єдино, виключно тим, що ці місцеві установи займаються нешкідливим для буржуазної держави „лудінням умивальників", водопостачанням, електричними трамваями і т. п. заходами, нездатними підірвати основ того, що називається „існуючим
суспільним порядком"»
Старе «Городове положення» 1870 року було скасовано і у 1892 році введено нове, яке надало виборчі права власникам земель,торгово-промислових підприємств, будинків. Внаслідок цього в міській думі посилилося значення дворянства, великої буржуазії, купців, що становили не більше 1 проц. всього населення міста. 99 проц. населення було позбавлено виборчих прав. Київська міська дума і управа цілком знаходилися в руках великої буржуазії. Міський голова затверджувався міністром внутрішніх справ. Всі постанови міської думи підлягали затвердженню губернатора і міністра внутрішніх справ.
Проте і ця система не задовольняла пануючі класи. Відбиваючи їх настрої, київський генерал-губернатор підняв клопотання про виділення Києва в самостійне управління з введенням посади «градоначальника», грунтуючись на тому, що Київ «давно вже перестав бути виключно губернським містом і став великим культурно-освітнім і торгово-промисловим центром значного району, що охоплює не лише весь Південно-Західний край, а й сусідні губернії».
До складу Київської міської думи обиралось 80 гласних, але фактично всю діяльність думи і управи захопили до своїх рук 12 з них, які займали по кілька посад.
Аналіз господарської діяльності думи свідчить про те, що вона всіляко захищала інтереси великих промисловців і більшу частину податків перекладала на плечі найменш заможного населення. Основну частину прибутків дума одержувала від трудящого населення, а витрачала їх на утримання державних установ, казарм, в'язниць, поліції та інших органів гноблення народних мас.
Незначну частину грошей дума змушена була виділяти на санітарний благоустрій міста. «Пануючий клас капіталістів, - як влучно відзначив Ф. Енгельс,- не може безкарно робити собі приємність прирікати на епідемічні захворювання робітничий клас; наслідки обертаються проти самих капіталістів..,»4 Основою санітарного благоустрою міста мало стати проведення каналізації і водопроводу. Однак це було здійснено у 1895 році лише в центральних районах міста, на околицях продовжувала панувати повна антисанітарія.
Наслідком цього були епідемії, які час від часу охоплювали місто. Так, у 1907 році тут захворіло на холеру 1091 чоловік, на тиф - 2716 чоловік. Особливо значна кількість захворювань і велика смертність були серед дітей, майже четверта частина яких гинула, не доживши одного року. Епідемії холери та тифу часто викликалися споживанням дніпровської води, забрудненої стічними водами. Все це примусило думу приділяти більше уваги поліпшенню санітарного стану міста. Вона поставила питання про закриття стічних каналів (що частково було виконано), побудування критого ринку тощо.
Лікарень у місті було дуже мало. Безплатні ліжка у них становили лише одну третину, а користуватися платними ліжками трудящі не могли, бо добова оплата тут часто перевищувала денний заробіток робітника.
Після революції 1905-1907 pp. медичне обслуговування дещо поліпшилося. В цей час у Києві було відкрито лікарню ПівденнО-Західної залізниці та лікарню для чорноробів на 99 безплатних ліжок. В міській, Олександрівській лікарні побудували ряд нових корпусів і розширили старі, внаслідок чого кількість ліжок в зимових приміщеннях збільшилась на 100, а в літніх - на 90. Але кількість безплатних ліжок залишалася невеликою. Кращі представники тодішньої медичної інтелігенції - професор В. П. Образцов (клініка Київського університету), Ф. Г. Яновський (військовий госпіталь) та інші і керовані ними клініки подавали безплатну медичну допомогу населенню.
В результаті піднесення революційного руху в Росії та на Україні у 1912 році було прийнято закон про організацію лікарняних кас. У Києві вони почали виникати лише в першій половині 1914 року. Кошти цих кас в основному складалися з внесків робітників, були дуже обмежені і не дозволяли подавати необхідну допомогу трудящим. Більшовики на чолі з В. І. Леніним критикували страхові закони Державної думи, але разом з тим закликали робітників не бойкотувати лікарняних кас, а використовувати їх як легальну можливість для проведення революційної роботи та згуртування мас.
Київ у період імперіалізму та буржуазно-демократичних революцій (1900—1917 рр.)
Сторінка 7 з 47
самоврядування,В. І. Ленін відзначав, що співіснування «реакційної центральної влади і порівняно „демократичних" місцевих установ, земств, муніципальних правлінь і т. п. пояснюється єдино, виключно тим, що ці місцеві установи займаються нешкідливим для буржуазної держави „лудінням умивальників", водопостачанням, електричними трамваями і т. п. заходами, нездатними підірвати основ того, що називається „існуючим
Старе «Городове положення» 1870 року було скасовано і у 1892 році введено нове, яке надало виборчі права власникам земель,торгово-промислових підприємств, будинків. Внаслідок цього в міській думі посилилося значення дворянства, великої буржуазії, купців, що становили не більше 1 проц. всього населення міста. 99 проц. населення було позбавлено виборчих прав. Київська міська дума і управа цілком знаходилися в руках великої буржуазії. Міський голова затверджувався міністром внутрішніх справ. Всі постанови міської думи підлягали затвердженню губернатора і міністра внутрішніх справ.
Проте і ця система не задовольняла пануючі класи. Відбиваючи їх настрої, київський генерал-губернатор підняв клопотання про виділення Києва в самостійне управління з введенням посади «градоначальника», грунтуючись на тому, що Київ «давно вже перестав бути виключно губернським містом і став великим культурно-освітнім і торгово-промисловим центром значного району, що охоплює не лише весь Південно-Західний край, а й сусідні губернії».
До складу Київської міської думи обиралось 80 гласних, але фактично всю діяльність думи і управи захопили до своїх рук 12 з них, які займали по кілька посад.
Аналіз господарської діяльності думи свідчить про те, що вона всіляко захищала інтереси великих промисловців і більшу частину податків перекладала на плечі найменш заможного населення. Основну частину прибутків дума одержувала від трудящого населення, а витрачала їх на утримання державних установ, казарм, в'язниць, поліції та інших органів гноблення народних мас.
Незначну частину грошей дума змушена була виділяти на санітарний благоустрій міста. «Пануючий клас капіталістів, - як влучно відзначив Ф. Енгельс,- не може безкарно робити собі приємність прирікати на епідемічні захворювання робітничий клас; наслідки обертаються проти самих капіталістів..,»4 Основою санітарного благоустрою міста мало стати проведення каналізації і водопроводу. Однак це було здійснено у 1895 році лише в центральних районах міста, на околицях продовжувала панувати повна антисанітарія.
Наслідком цього були епідемії, які час від часу охоплювали місто. Так, у 1907 році тут захворіло на холеру 1091 чоловік, на тиф - 2716 чоловік. Особливо значна кількість захворювань і велика смертність були серед дітей, майже четверта частина яких гинула, не доживши одного року. Епідемії холери та тифу часто викликалися споживанням дніпровської води, забрудненої стічними водами. Все це примусило думу приділяти більше уваги поліпшенню санітарного стану міста. Вона поставила питання про закриття стічних каналів (що частково було виконано), побудування критого ринку тощо.
Лікарень у місті було дуже мало. Безплатні ліжка у них становили лише одну третину, а користуватися платними ліжками трудящі не могли, бо добова оплата тут часто перевищувала денний заробіток робітника.
Після революції 1905-1907 pp. медичне обслуговування дещо поліпшилося. В цей час у Києві було відкрито лікарню ПівденнО-Західної залізниці та лікарню для чорноробів на 99 безплатних ліжок. В міській, Олександрівській лікарні побудували ряд нових корпусів і розширили старі, внаслідок чого кількість ліжок в зимових приміщеннях збільшилась на 100, а в літніх - на 90. Але кількість безплатних ліжок залишалася невеликою. Кращі представники тодішньої медичної інтелігенції - професор В. П. Образцов (клініка Київського університету), Ф. Г. Яновський (військовий госпіталь) та інші і керовані ними клініки подавали безплатну медичну допомогу населенню.
В результаті піднесення революційного руху в Росії та на Україні у 1912 році було прийнято закон про організацію лікарняних кас. У Києві вони почали виникати лише в першій половині 1914 року. Кошти цих кас в основному складалися з внесків робітників, були дуже обмежені і не дозволяли подавати необхідну допомогу трудящим. Більшовики на чолі з В. І. Леніним критикували страхові закони Державної думи, але разом з тим закликали робітників не бойкотувати лікарняних кас, а використовувати їх як легальну можливість для проведення революційної роботи та згуртування мас.