Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
Швидке зростання населення вимагало збільшення житлової площі. Проте більшість трудового населення животіла в саморобних землянках, маленьких будиночках і казармах, які розміщувалися поблизу заводів і фабрик або на околицях міста. В тих жилих будинках, які споруджувалися з метою наживи, ціни на квартири були дуже високі і недоступні робітникам.
У статті «До сільської бідноти» В. І. Ленін у 1903 році писав: «Ростуть багаті міста, будуються розкішні магазини й будинки, проводяться залізниці, запроваджуються всякі машини й поліпшення і в промисловості і в землеробстві, - а мільйони народу все не виходять із злиднів, все продовжують працювати за саме тільки утримання сім'ї все своє життя. Та мало того: все більше стає безробітних. Все більше стає і по селах і по містах людей, які зовсім не можуть знайти ніякої роботи. По селах вони голодують, по містах вони наповнюють босі команди і золоті роти, живуть, як звірі, в землянках міських передмість...». Ленінська оцінка житлових умов трудящих повністю стосується й Києва.
Дуже тяжко відбилася на становищі робітників економічна криза. Зросло безробіття, знизилась заробітна плата. У роки реакції посилився процес зубожіння робітничого класу. Він знайшов свій вияв у дальшому зростанні безробіття, зниженні заробітної плати, збільшенні робочого дня, погіршенні санітарних умов праці, житлових умов тощо.
У місті не залишилося жодної галузі промисловості, де б не було безробітних. Масові звільнення робітників мали місце на заводах «Ауто», Південноросійському, Гретера і Криванека та багатьох інших. У березні 1908 року у Києві налічувалось близько 3 тис. безробітних. Крім повністю безробітних, було чимало частково безробітних. Так, на тютюновій фабриці братів Коген, у Київських головних залізничних майстернях та на ряді інших підприємств робітники працювали два-три дні на тиждень. Промислове піднесення також не ліквідувало безробіття - цього неминучого супутника капіталістичного виробництва.
Масове безробіття давало можливість підприємцям ще більше посилювати експлуатацію робітників - збільшувати робочий день і знижувати заробітну плату. У ці роки майже на всіх підприємствах міста розцінки були знижені в середньому Ца 30-50 проц. Більшовицька газета «Пролетарий» відзначала з цього приводу: «Немає жодної галузі, де б розцінки не були знижені. Перелічувати заводи - це значить треба назвати всю промисловість». Зниження розцінок вело до зниження заробітної плати робітників.
Злиденна заробітна плата урізувалась ще нескінченними штрафами. Капіталісти нещадно карали робітників, стягуючи з них значні суми. Так, на заводі Гретера і Криванека були встановлені такі штрафи: за порушення тиші - від 50 коп. до 1 крб., за прогул - від 25 коп. до 2 крб., за неуважну роботу - від 1 крб. до 2 крб., за сварку - 50 коп., за неслухняність - від 50 коп. до 80 коп., за непристойне поводження - 50 коп. і т. д.2 Такі мотиви для штрафування робітників відкривали капіталістам широкий простір для їх сваволі.
Реальна заробітна плата робітників падала також внаслідок зростання цін на продукти широкого вжитку. Трудяще населення Києва вело напівголодне існування.
Становище робітників погіршувалось порушенням елементарних вимог техніки безпеки і санітарії на підприємствах. Власники підприємств майже зовсім не дбали про охорону праці робітників, внаслідок чого дуже частими були нещасні випадки. В той же час не існувало будь-якого соціального забезпечення на випадок хвороби чи інвалідності. Старший фабричний інспектор Київської губернії у своєму донесенні від 29 квітня 1908 року відзначав, що медична допомога робітникам «вКрай незадовільна».
Жили робітники у нестерпних житлових умовах, що приводило до виникнення епідемій холери, дизентерії, поворотного і черевного тифу тощо. В найгіршому становищі перебувало населення робітничих околиць міста. Ось як описував Шулявку автор листа, адресованого міській холерній комісії: «Чи знаєте ви, що таке Шулявка? Це дуже населене бідним людом передмістя Києва, смердюче і антисанітарне, де на вулицях (біля Тріумфальних воріт, біля Борщагівського провулку й на базарах) навіть у хорошу погоду стоять гниючі калюжі, а протягом усього дня проїжджає асенізаційна валка... тут головна квартира холери».
Тяжке економічне становище робітників, відсутність найелементарнішої охорони праці, медичної допомоги, нестерпні умови побуту доповнювалися політичним безправ'ям і національним гнобленням. Все це неминуче викликало обурення робітничого класу, посилювало його боротьбу проти царизму і капіталістів.
В кінці XIX - на початку XX століття в Росії в деякій мірі були розширені права міського самоврядування. Характеризуючи місцеві органи
Київ у період імперіалізму та буржуазно-демократичних революцій (1900—1917 рр.)
Сторінка 5 з 47
Населення Києва зростало досить швидкими темпами. На 1 січня 1913 року воно збільшилося до 594,4 тис. чоловік. Як і у попередні роки, це збільшення відбувалося в основному за рахунок припливу у місто зубожілих селян, які наймалися тут на заводи, фабрики, транспорт тощо.У статті «До сільської бідноти» В. І. Ленін у 1903 році писав: «Ростуть багаті міста, будуються розкішні магазини й будинки, проводяться залізниці, запроваджуються всякі машини й поліпшення і в промисловості і в землеробстві, - а мільйони народу все не виходять із злиднів, все продовжують працювати за саме тільки утримання сім'ї все своє життя. Та мало того: все більше стає безробітних. Все більше стає і по селах і по містах людей, які зовсім не можуть знайти ніякої роботи. По селах вони голодують, по містах вони наповнюють босі команди і золоті роти, живуть, як звірі, в землянках міських передмість...». Ленінська оцінка житлових умов трудящих повністю стосується й Києва.
Дуже тяжко відбилася на становищі робітників економічна криза. Зросло безробіття, знизилась заробітна плата. У роки реакції посилився процес зубожіння робітничого класу. Він знайшов свій вияв у дальшому зростанні безробіття, зниженні заробітної плати, збільшенні робочого дня, погіршенні санітарних умов праці, житлових умов тощо.
У місті не залишилося жодної галузі промисловості, де б не було безробітних. Масові звільнення робітників мали місце на заводах «Ауто», Південноросійському, Гретера і Криванека та багатьох інших. У березні 1908 року у Києві налічувалось близько 3 тис. безробітних. Крім повністю безробітних, було чимало частково безробітних. Так, на тютюновій фабриці братів Коген, у Київських головних залізничних майстернях та на ряді інших підприємств робітники працювали два-три дні на тиждень. Промислове піднесення також не ліквідувало безробіття - цього неминучого супутника капіталістичного виробництва.
Масове безробіття давало можливість підприємцям ще більше посилювати експлуатацію робітників - збільшувати робочий день і знижувати заробітну плату. У ці роки майже на всіх підприємствах міста розцінки були знижені в середньому Ца 30-50 проц. Більшовицька газета «Пролетарий» відзначала з цього приводу: «Немає жодної галузі, де б розцінки не були знижені. Перелічувати заводи - це значить треба назвати всю промисловість». Зниження розцінок вело до зниження заробітної плати робітників.
Злиденна заробітна плата урізувалась ще нескінченними штрафами. Капіталісти нещадно карали робітників, стягуючи з них значні суми. Так, на заводі Гретера і Криванека були встановлені такі штрафи: за порушення тиші - від 50 коп. до 1 крб., за прогул - від 25 коп. до 2 крб., за неуважну роботу - від 1 крб. до 2 крб., за сварку - 50 коп., за неслухняність - від 50 коп. до 80 коп., за непристойне поводження - 50 коп. і т. д.2 Такі мотиви для штрафування робітників відкривали капіталістам широкий простір для їх сваволі.
Реальна заробітна плата робітників падала також внаслідок зростання цін на продукти широкого вжитку. Трудяще населення Києва вело напівголодне існування.
Становище робітників погіршувалось порушенням елементарних вимог техніки безпеки і санітарії на підприємствах. Власники підприємств майже зовсім не дбали про охорону праці робітників, внаслідок чого дуже частими були нещасні випадки. В той же час не існувало будь-якого соціального забезпечення на випадок хвороби чи інвалідності. Старший фабричний інспектор Київської губернії у своєму донесенні від 29 квітня 1908 року відзначав, що медична допомога робітникам «вКрай незадовільна».
Жили робітники у нестерпних житлових умовах, що приводило до виникнення епідемій холери, дизентерії, поворотного і черевного тифу тощо. В найгіршому становищі перебувало населення робітничих околиць міста. Ось як описував Шулявку автор листа, адресованого міській холерній комісії: «Чи знаєте ви, що таке Шулявка? Це дуже населене бідним людом передмістя Києва, смердюче і антисанітарне, де на вулицях (біля Тріумфальних воріт, біля Борщагівського провулку й на базарах) навіть у хорошу погоду стоять гниючі калюжі, а протягом усього дня проїжджає асенізаційна валка... тут головна квартира холери».
Тяжке економічне становище робітників, відсутність найелементарнішої охорони праці, медичної допомоги, нестерпні умови побуту доповнювалися політичним безправ'ям і національним гнобленням. Все це неминуче викликало обурення робітничого класу, посилювало його боротьбу проти царизму і капіталістів.
В кінці XIX - на початку XX століття в Росії в деякій мірі були розширені права міського самоврядування. Характеризуючи місцеві органи