Якщо ви помітили помилку в тексті, будь ласка виділить її мишею і натисніть CTRL+ENTER Також ми будемо дуже вдячні Вам за підтримку нашого проекту і його додавання в будь-яку популярну соціальну мережу, представлену нижче
Код для вставки нашого посилання на сайт або блог можна узяти ТУТ
Пошук від
До 40-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції та 40-річчя Радянської влади на УкТеатр ім. Лесі Українки. Сцена з вистави «Вороги» М. Горького. 1951 p. раїні київські театри пришпли із значними досягненнями. Зокрема, український театр ім. І. Франка здійснив постановку героїчної драми «Дума про Британку» Ю. Яновського, яка розповідає про полум'яні роки революційної боротьби на Україні (режисер Г. Юра) і нової сатиричної комедії О. Корнійчука «Чому посміхалися зорі» (режисер М. Крушельницький). Під час Всесоюзного фестивалю драматичних театрів і музикальних колективів, присвяченого 40-річчю Радянської влади, вони були відмічені дипломами першого ступеня.
Театр юного глядача виставою «Ім'ям революції» М. Шатрова (режисер О. Соломарський) воскресив епізоди революційної боротьби народу і незабутній образ Володимира Ілліча Леніна (у виконанні В. Зубарєва); «Казка про Чугайстра» П. Воронька розповідала про партизанську боротьбу в Закарпатті проти фашистських загарбників під час Великої Вітчизняної війни.
Надаючи величезного значення справі розвитку мистецтва соціалістичного реалізму, Комуністична партія знову і знову нагадувала митцям про їхній громадський обов'язок-створювати такі твори, «які покоряли б глибиною і правдивістю відображення життя, силою ідейного пафосу, високою художньою майстерністю, активно допомагали б формуванню духовного обличчя будівника комунізму». Щоб успішно виконати ці благородні завдання, київські митці повинні були досконаліше оволодівати творчим методом соціалістичного реалізму, глибше вивчати досягнення прогресивних майстрів зарубіжного театру. Драматургів і митців сцени попереду чекали неабиякі труднощі, які полягали в необхідності як ніколи глибокого художницького проникнення в дійсність, у духовний світ радянської людини, в явища суспільно-етичного характеру. Драматурги, режисери, актори, художники шукали драматургічні і сценічні засоби та форми відображення конфліктів і характерів нашого життя, дум і почуттів сучасника. Деяка повільність у розв'язанні згаданих проблем, викликана складністю завдань і процесами творчого усвідомлення їх художниками, була цілком закономірною. Тим-то на сценах київських театрів у 50-і роки ішли переважно класичні п'єси. Однак у режисерському прочитанні їх все яскравіше відчувався пошук, сміливе дерзання, спроба по-новому побачити і розкрити вже відомий сюжет. Одночасно в репертуарі театрів з'являється й чимало нових творів українських драматургів.
Естетично нове в українській драматургії і в сценічному мистецтві рік у рік стає відчутнішим. Воно яскраво виявилось у творах О. Левади «Фауст і смерть» і О. Корнійчука «Сторінка щоденника». Трагедія Левади була однією з перших спроб торкнутися досі невідомої в драматургії сфери високого людського інтелекту, що знаходить нині свій вияв у досягненнях світової науки. Це зобов'язало автора до шукань і відповідної нової сюжетної структури конфлікту, і до нових художніх і сценічних форм його драматичного вирішення. У «Сторінці щоденника» автор надзвичайним художнім проникненням у найпотаємніші глибини людської душі ніби запрошував глядача разом з ним подумати і збагнути, як складалися долі різних представників нашого суспільства в роки Великої Вітчизняної війни і в мирний післявоєнний період.
Відрадним явищем у театральному житті Києва були ще дві нові вистави франківців, здійснені ними в 1965 році «Антигона» Софокла (режисер Д. Алексідзе) та «Правда і кривда» М. Стельмаха (режисер В. Скляренко). В основу першої лягла перлина давньогрецької драматичної поезії. Вперше поставлена на сцені українського радянського театру, «Антигона» виявилась духовно близькою і зрозумілою радянському глядачеві, доброю школою вдосконалення акторського мистецтва.
Драма «Правда і кривда» епічним розмахом подій і художніми особливостями ріднилася з характером і стильовим напрямом театру ім. І. Франка.
Отже, українська драматургія і театр ідуть і далі в напрямі поглибленого оволодіння новою поетикою сучасного сценічного мистецтва.
«Органічною частиною культурного життя країни, сказано в Тезах ЦК КПРС до 50-річчя Радянської влади,- стало масове самодіяльне мистецтво. Мільйони радянських людей, беручи участь у самодіяльних колективах, розвивають свої таланти і естетичні смаки. Художня самодіяльність чудовий засіб прилучення народних мас до культурних цінностей, гармонійного розвитку людини».
Могутнього злету набуває духовна культура народу в післявоєнний період. Лише в самому Києві налічувалося близько 70 самоТеатр юного глядача. Сцена з вистави «їм' діяльних драматичних колективів. ції» М. Шатрова. 1957 р.
Народилося і нове явище в мистецькому житті республіки самодіяльні народні театри. Грунтуючись на добровільній творчій основі, вони зосереджують у своїх колективах найвидатніші народні таланти. У 1959 році за постановою Міністерства
Київ у період боротьби за створення матеріально-технічної бази комунізму (1959— 1968 pp.)
Сторінка 39 з 58
Ленінграді мали величезне значення для творчого взаємозбагачення і обміну досвідом.До 40-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції та 40-річчя Радянської влади на УкТеатр ім. Лесі Українки. Сцена з вистави «Вороги» М. Горького. 1951 p. раїні київські театри пришпли із значними досягненнями. Зокрема, український театр ім. І. Франка здійснив постановку героїчної драми «Дума про Британку» Ю. Яновського, яка розповідає про полум'яні роки революційної боротьби на Україні (режисер Г. Юра) і нової сатиричної комедії О. Корнійчука «Чому посміхалися зорі» (режисер М. Крушельницький). Під час Всесоюзного фестивалю драматичних театрів і музикальних колективів, присвяченого 40-річчю Радянської влади, вони були відмічені дипломами першого ступеня.
Надаючи величезного значення справі розвитку мистецтва соціалістичного реалізму, Комуністична партія знову і знову нагадувала митцям про їхній громадський обов'язок-створювати такі твори, «які покоряли б глибиною і правдивістю відображення життя, силою ідейного пафосу, високою художньою майстерністю, активно допомагали б формуванню духовного обличчя будівника комунізму». Щоб успішно виконати ці благородні завдання, київські митці повинні були досконаліше оволодівати творчим методом соціалістичного реалізму, глибше вивчати досягнення прогресивних майстрів зарубіжного театру. Драматургів і митців сцени попереду чекали неабиякі труднощі, які полягали в необхідності як ніколи глибокого художницького проникнення в дійсність, у духовний світ радянської людини, в явища суспільно-етичного характеру. Драматурги, режисери, актори, художники шукали драматургічні і сценічні засоби та форми відображення конфліктів і характерів нашого життя, дум і почуттів сучасника. Деяка повільність у розв'язанні згаданих проблем, викликана складністю завдань і процесами творчого усвідомлення їх художниками, була цілком закономірною. Тим-то на сценах київських театрів у 50-і роки ішли переважно класичні п'єси. Однак у режисерському прочитанні їх все яскравіше відчувався пошук, сміливе дерзання, спроба по-новому побачити і розкрити вже відомий сюжет. Одночасно в репертуарі театрів з'являється й чимало нових творів українських драматургів.
Естетично нове в українській драматургії і в сценічному мистецтві рік у рік стає відчутнішим. Воно яскраво виявилось у творах О. Левади «Фауст і смерть» і О. Корнійчука «Сторінка щоденника». Трагедія Левади була однією з перших спроб торкнутися досі невідомої в драматургії сфери високого людського інтелекту, що знаходить нині свій вияв у досягненнях світової науки. Це зобов'язало автора до шукань і відповідної нової сюжетної структури конфлікту, і до нових художніх і сценічних форм його драматичного вирішення. У «Сторінці щоденника» автор надзвичайним художнім проникненням у найпотаємніші глибини людської душі ніби запрошував глядача разом з ним подумати і збагнути, як складалися долі різних представників нашого суспільства в роки Великої Вітчизняної війни і в мирний післявоєнний період.
Відрадним явищем у театральному житті Києва були ще дві нові вистави франківців, здійснені ними в 1965 році «Антигона» Софокла (режисер Д. Алексідзе) та «Правда і кривда» М. Стельмаха (режисер В. Скляренко). В основу першої лягла перлина давньогрецької драматичної поезії. Вперше поставлена на сцені українського радянського театру, «Антигона» виявилась духовно близькою і зрозумілою радянському глядачеві, доброю школою вдосконалення акторського мистецтва.
Драма «Правда і кривда» епічним розмахом подій і художніми особливостями ріднилася з характером і стильовим напрямом театру ім. І. Франка.
Отже, українська драматургія і театр ідуть і далі в напрямі поглибленого оволодіння новою поетикою сучасного сценічного мистецтва.
«Органічною частиною культурного життя країни, сказано в Тезах ЦК КПРС до 50-річчя Радянської влади,- стало масове самодіяльне мистецтво. Мільйони радянських людей, беручи участь у самодіяльних колективах, розвивають свої таланти і естетичні смаки. Художня самодіяльність чудовий засіб прилучення народних мас до культурних цінностей, гармонійного розвитку людини».
Могутнього злету набуває духовна культура народу в післявоєнний період. Лише в самому Києві налічувалося близько 70 самоТеатр юного глядача. Сцена з вистави «їм' діяльних драматичних колективів. ції» М. Шатрова. 1957 р.
Народилося і нове явище в мистецькому житті республіки самодіяльні народні театри. Грунтуючись на добровільній творчій основі, вони зосереджують у своїх колективах найвидатніші народні таланти. У 1959 році за постановою Міністерства