Київ і його роль у житті України в XIV— першій половині XVII століття
У Києві в першій чверті XVII століття (не пізніше 1627 року) відомий історик і письменник-полеміст Захарія Копистенський написав книгу «Палінодія» (книга оборони), яка вийшла в світ тільки в другій половині XIX століття. «Палінодія» побудована на багатому джерельному вітчизняному матеріалі, а також на творах античних, західноєвропейських, візантійських та східних
Після смерті Захарія Копистенського (1627 р.) архімандритом Києво-Печерського монастиря було обрано сина молдавського господаря Петра Могилу. В 1632 році він став митрополитом київським і галицьким.
Петро Могила багато зробив для розвитку Києво-Печерської друкарні. В 1631 році він відкрив вище училище — Лаврську школу, яка в 1632 році була об'єднана з Київською братською школою, і дістала офіційну назву Києво-Могилянського колегіуму.
Фундатори колегіуму, прагнучи, щоб його учні нічим не поступалися перед вихованцями католицьких шкіл, запровадили викладання окремих курсів латинською мовою. Тут викладалися на високому науковому рівні слов'яноруська, латинська, грецька, польська мови, риторика, піїтика, філософія, арифметика, геометрія, астрономія, музика. Подавалися також відомості з інших наук, а пізніше вивчалася психологія і медицина. З Київської колегії вийшли видатні культурні діячі, серед них Інокентій Гізель, Ігнатій Старушич, Лазар Баранович та інші.
Завдяки розвитку освіти, друкарства, ораторського мистецтва Київ у першій половині XVII століття перетворився на справжній центр культури та освіти не лише України, а й Білорусії та Росії. Між Києвом та Москвою відбувався постійний обмін книжковими виданнями. Так, у Росії стала широко відома видатна праця українського письменника-полемі ста і філолога Мелетія Смотрицького — «Граматика словенська». В 1648 році цей твір був перевиданий у Москві. Велике значення для зміцнення культурних зв'язків мали приїзди до Москви представників київського духовенства. Відомо, наприклад, що в 1624 році за дорученням Іова Борецького їздив у Москву Памва Беринда для виправлення церковних книг.
Наприкінці XVI і особливо в першій половині XVII століття в Києві широкого розвитку набуває літературне життя. Тут видаються збірки віршованих творів, авторами яких були вихованці Київської колегії. Значне місце серед них посідають панегірики на честь 6. Плетенецького, П. Могили, на смерть та поховання гетьмана війська запорізького П. Сагайдачного, який помер у 1622 році. У братській школі виник літературно-мистецький вид творів — шкільна драма та інтермедія, які досягають високого рівня в наступні десятиліття XVII століття, і особливо у XVIII столітті.
У Києві живі були й староруські традиції літописання. Так, на початку XVII століття в Києві був складений невеликий збірник літописних оповідань, пізніше відомий під назвою «Літописці Волині й України». Коли цей збірник видавала Київська тимчасова комісія для розбору давніх актів, йому дали назву «Київський літопис». Автор цього літопису лишився невідомим.
Значне місце в культурному житті Києва цього періоду посідає архітектура та образотворче мистецтво.
Пам'ятки монументального будівництва в Києві XIV—XV століть відомі нам тільки з письмових згадок. До таких споруд належить дерев'яний замок у Києві, про який уже йшла мова. Маємо згадки про замок київського князя Симеона Олельковича, але вони не дають нам уявлення про його будову. В цей час переважало недовговічне дерев'яне будівництво, про архітектурний стиль якого ми можемо скласти деяке уявлення з пізніших дерев'яних храмів та жител. У Києві князі литовські в цей період обмежувались, головним чином, відновленням старо київських храмів, .зруйнованих татарами, або тих, що занепали внаслідок давності існування. Слід сказати насамперед про Софійський собор. Під час навали орд Батия храм не був перетворений на руїни, як багато інших давньоруських архітектурних пам'яток. Але з часом внаслідок занедбаності він почав руйнуватися. Наприкінці XVI століття секретар короля Стефана Баторія і дипломат Гейденштейн, що був на Україні в 1596 році, писав про Київ, що він, можливо, своєю історією сягає Колхіди та Енея, але все це покрите сивою давниною і забуте через байдужість істориків. «Все ж,—пише Гейденштейн,— залишились пам'ятники його колишньої величі: стіна навкруги міста, а в ній ворота стародавньої структури всі позолочені... В самому місті немало знищено храмів, які всі були грецького обряду. До цього часу лишився один з них — св. Софія, але й та має такий жалюгідний вигляд, що служба в ній не відбувається». Але Гейденштейн підкреслив, що «ще й тепер лишилися сліди величності й пишноти: весь храм вкритий мозаїкою на зразок храмів константинопольських та венеціанських. Структурою і мистецтвом Софія не поступається перед жодним із них». Це писалося в той час, коли Софію після Брестської унії захопили уніати. Вона настільки занепала, що на її подвір'ї водилися дикі звірі.
Петро Могила домігся повернення Софії православній митрополії. За його словами, він одержав від уніатів Софію «безпокрівну». Багатства її були пограбовані. Собор — спустошений, двері завалені великими кам'яними брилами мурованої стіни, що перетворилась на руїну. За допомогою російського уряду та місцевими коштами Петро Могила відбудував храм Софії.