Інформаційно-пізнавальний портал | Київська область в складі УРСР

православного духовенства, де й була проголошена унія між православною і като­лицькою церквами. Уніати визнали свою залежність від римського папи, прийняли основні догмати католицької церкви і зобов'язалися виконувати розпорядження Ватікану.

Унію підтримала тільки верхівка українських духовних і світських феодалів, які прагнули добитися однакових політичних прав з польськими магнатами і зміц­нити свої позиції в боротьбі з антифеодальними виступами широких народних мас.

За допомогою унії католицьке духовенство і польські пани сподівалися пока­толичити

Спираючись на рішення Брестського церковного собору, католицьке духовен­ство і уніати приступили до ліквідації православної церкви в Києві. Вони нама­галися перетворити православні церкви в уніатські або в костьоли. Але кияни на пустили їх у місто і не визнали унії. Польський король Сігізмунд III, щоб приду­шити виступи киян, значно збільшив кількість жовнірів у місті.

Король у 1599 році призначив самозваного митрополита Іпатія Потія архіман­дритом ГІечерської лаври, який прибув туди в супроводі польських урядовців. Монахи, за допомогою жителів міста і козаків, не пустили його в монастир.

У 1609 році київський намісник уніатського митрополита А. Грекович нама­гався запровадити унію в Києві, але міщани й козаки відмовились підкоритись, а в 1618 році, коли він спробував захопити Михайлівський монастир, козаки вто­пили його в Дніпрі.

Міцною опорою православ'я у боротьбі з католицизмом були братства — релі­гійно-національні організації міщан, які створювались у багатьох містах України. Київське братство виникло в 1615 році на Подолі при новоутвореному Києво-Брат- ському (Богоявленському) монастирі. Навколо нього згуртувалися прогресивні сили українського населення. Членами братства стало багато заможних міщан, частина української шляхти, а також запорізьке козацтво на чолі з гетьманом Пет­ром Сагайдачним. Сагайдачний відраховував із козацького скарбу значні кошти на справи братства, для боротьби з католиками та уніатами. Матеріальну допомогу братству подавали також російський уряд і московський патріарх.

Київське братство активно підтримувало населення міста в його боротьбі проти польської шляхти і уніатів. Воно, зокрема, відіграло важливу роль у повстанні київських міщан в 1625 році, що було викликане посиленням наступу королів­ських урядовців на українське населення. Київський війт Ф. Ходика і уніатський священик І. Юзефович та їх поплічники наприкінці 1624 року почали опечатувати православні церкви, маючи намір перетворити їх на уніатські. Міщани і козаки в січні 1625 року розпечатали церкви, а війта і священика убили. Виступ цей був спрямований проти покатоличеної міської верхівки, яка разом з шляхтою і уніат­ським духовенством намагалася всіма засобами насаджувати унію в Києві.

Поряд з Київським братством ідейною опорою національно-визвольного та ре­лігійного руху був Києво-Печерський монастир. Монахи на чолі з архімандритом Єлисеєм Плетенецьким (1599—1624 pp.) не пустили на свою територію уніатів. Спираючись на допомогу запорізьких козаків, Єлисей Плетенецький відібрав у польських панів загарбані ними монастирські землі і доходи з цих земель витрачав на культурно-освітні потреби.

Український народ в умовах тяжкого соціального і національного гніту, який дедалі посилювався, з надією дивився на єдиновірну Російську державу, чекаючи від неї допомоги. В 1620 році гетьман Петро. Сагайдачний відправив у Москву по­сольство, через яке звернувся до російського уряду Михайла Романова з прохан­ням прийняти «військо Запорізьке», тобто Україну, до складу Російської держави. В цей час із Москви через Київ повертався єрусалимський патріарх Феофан, який під охороною запорізьких козаків на чолі з Сагайдачним таємно від польських вла­стей відновив у Києві православну ієрархію. Митрополитом київським став видат­ний культурний діяч Іов Борецький, який перед прийняттям митрополії й до кінця свого життя (помер у 1631 році) був ректором Київської братської школи.

Православне духовенство на чолі з Іовом Борецьким шукало захисту в росій­ського уряду проти утисків, які чинили польські феодали і духовенство православній церкві. У 1622 році епіскоп Ісаія Копинський звернувся до царя з проханням дозво­лити йому перейти з монахами в межі Російської держави. В 1624 році Іов Борець­кий направив свого посланця Ісаакія Борискевича в Москву з клопотанням перед російським урядом про прийняття України разом з запорізьким військом під про­текторат Росії, але ця пропозиція була відхилена, бо здійснення її стало б приво­дом до нової війни з шляхетською Польщею, на що Росія, послаблена після недав­ньої війни з нею, не могла пристати.

Про тяжіння українського народу до возз'єднання свідчить переселення в Росію не тільки селян, а й ремісників, які тікали від шляхетського гніту. Серед пересе­ленців були й кияни. Так, збереглися дані, що кияни-селітровари оселилися в Пу­тивльському повіті. Майстри-скловари брати Тимофій і Павло Юр'єви переїхали на «вечное житье» в м. Вольний, а потім їх покликали в Москву. Царський уряд, зацікавлений у зміцненні південних рубежів країни, охоче приймав пере­селенців .

У першій половині XVII століття то тут, то там спалахували народні повстання проти феодально-кріпосницького та національно-релігійного гніту. Особливо широ­кого розмаху набрало повстання в 1630 році під проводом Тараса Федоровича