Київ і його роль у житті України в XIV— першій половині XVII століття
Участь населення Києва у боротьбі проти литовського і польського панування на Україні
Наприкінці XV і особливо в XVI столітті в Києві пожвавлюється не тільки економічне, а й політичне життя. Після ліквідації удільно-князівської влади і створення воєводства ще більше посилився гніт литовських феодалів. Це викликало обурення населення Київщини. Боротьбу проти литовського панування очолив брат померлого князя Симеона Олельковича — Михайло. Він об'єднав київських феодалів і готував збройний виступ проти загарбників. Змовники мали намір захопити владу в свої руки і за допомогою військ великого князя російського Івана III визволити українські землі і приєднати їх до Московського князівства. Вони сподівались, що їх підтримає населення білоруських та українських земель. Але змова була викрита. Михайло Олелькович та Іван
Рішуче виступали проти київського воєводи та його урядовців кияни, які користувалися магдебурзьким правом. Коли воєвода запровадив т. зв. «темний закон», за яким жителям під загрозою великого штрафу заборонялося вночі користуватися світлом, кияни рішуче виступили проти цього, і воєвода в 1506 році мусив скасувати цей закон.
Виникнення українського козацтва наприкінці XV століття теж сприяло посиленню боротьби київських міщан проти литовських феодалів і міського патриціату. Серед козаків було багато киян. Козацькі загони створювалися з кріпаків-утікачів та нижчих верств міського населення. З весни до осені вони жили на островах Дніпра, займалися рибальством і полюванням, а на зиму більшість з них поверталася до своїх осель. Воєвода і війт не дозволяли їм жити в місті, і вони будували собі за містом курені. Місцевість у Києві, де споруджувалися ці курені, стали називати Куренівкою.Утворення і зміцнення централізованої Російської держави і наближення її кордонів до Києва (у 1500—1503 pp. вона приєднала Чернігово-Сіверські землі) сприяло посиленню боротьби населення Києва за своє визволення з-під влади литовських феодалів. З цього скористалися князі Глинські. В 1506 році в союзі з великим князем Василієм III вони розгорнули підготовку до повстання проти Литви, яке почалося в 1508 році на півночі Київщини. Але російські війська не встигли подати допомогу, і повстання було придушене.
Ці виступи примусили литовський уряд вжити заходів, щоб зміцнити свої позиції на Придніпров'ї. В 1507 році він видав Київській землі уставну грамоту, згідно з якою всі посади у воєводстві повинні були посідати місцеві жителі. Але воєвода і далі втручався у внутрішні справи міста, а урядові посади займали його ставленики. Це викликало незадоволення населення, яке багато разів зверталося до великого князя литовського із скаргами на місцевих урядовців. У результаті скарг литовський уряд змушений був видати київським міщанам нову жалувану грамоту, якою дозволялося киянам вільно торгувати в усіх містах Литовського князівства. Але й після цієї грамоти київські торговці платили великі податки1.
В 1569 році на спільному сеймі польських і литовських феодалів у м. Любліні було укладено угоду про унію, за якою Литва об'єднувалася з Польщею в одну державу — Річ Посполиту. Литва зберігала в рамках держави автономію. Київщина, Волинь, Брацлавщина, Переяславщина ще до підписання акту про Люблінську унію були відторгнуті від Литовського князівства рядом універсалів польського короля Сігізмунда II Августа і включені до складу Польщі. Внаслідок Люблінської унії польські феодали встановили своє панування над більшою частиною українських земель.
На Україні посилився соціальний і національний гніт. Польські магнати, шляхта і католицьке духовенство, що захопили величезні земельні багатства, посилили закріпачення селян. Дуже тяжким було становище і міського населення. Значна частина міст належала феодалам, і міщани мусили поряд з селянами виконувати феодальні повинності. У Києві оселилося багато польських ремісників і купців, які захоплювали не тільки найбільш вигідні галузі ремесла і торгівлі, а й урядові посади.
Значна частина українських магнатів, прагнучи урівняння в правах з польським панством, перейшла в католицьку віру.
Під владою шляхетсько-католицької Польщі український народ зазнавав не тільки найжорстокішого соціального, а й національного та релігійного гніту. Шляхта, католицьке духовенство нехтували українськими національними традиціями, силою насаджували католицизм, всіляко гальмували розвиток української культури. Утиски і свавільства польських панів зустрічали рішучий опір з боку населення. Кияни не раз зверталися до короля із скаргами на своїх гнобителів, і король інколи змушений був якось реагувати на ці скарги. Так, у 1585 році він надав Києву новий привілей, яким звільняв купців і торговців Верхнього міста від всіляких обмежень і митних платежів. Але скористалися привілеєм тільки великі купці, становище ж-нижчих верств міського населення дедалі погіршувалось. У Києві збільшувався прошарок плебейства, який весь час поповнювався за рахунок розорених ремісників та. безземельних селян, що тікали від шляхетського гніту і шукали в місті якоїсь роботи. Вони глибоко ненавиділи гнобителів. Тому, коли в грудні 1591 року вибухнуло повстання проти польсько-шляхетського гніту, київські, міські низи взяли в ньому активну участь. Повстання почалося виступом загону запорожців, очолюваних Криштофом Косинським, старшим реєстрових козаків, які захопили м. Білу Церкву — резиденцію полонізованого і покатоличеного магната Я. Острозького, В 1592 році повстанці вчинили кілька нападів на шляхетські маєтки і містечка, оволоділи Трипіллям і Переяславом, за допомогою жителів захопили в Київському замку гармати, порох та військове спорядження. Інший, козацький загін на чолі з писарем запорізьких козаків І. Гриньковичем напав на Межигірський монастир, вигнав звідти королівського ставленика ігумена Бобриковича-Коготя і знищив королівські грамоти. Але влітку 1593 року в бою під Черкасами 2-тисячний загін козаків був розбитий військом магната О. Вишневецького. Сам К. Косинський загинув.
Проте боротьба проти польсько-шляхетського панування не припинялася. В 1594—1596 pp. розгорнулося нове селянсько-козацьке повстання під проводом С. Наливайка. Повстання охопило Київщину, Поділля, Волинь, частково Галичину і перекинулося на Білорусію. Польський уряд послав проти повстанців значні сили під командуванням гетьмана С. Жолкевського. Зазнавши поразки, повстанці, весною 1596 року з'явилися під Києвом, маючи намір перейти в Росію. Кияни допомагали їм переправитися через Дніпро на лівий берег. Від Києва повстанці рушили до Переяслава, а звідти до Лубен. їх весь час переслідувало польське військо. В бою на р. Солониці влітку 1596 року повстанці були розбиті. Частина їх, вирвавшись з оточення, перейшла в Росію.
Після придушення повстання польські пани посилили соціальне, національне і релігійне гноблення. Щоб узаконити діяльність католицького духовенства та. уніатів на Україні, польський король у 1596 році скликав у Бресті представників