Київ у період визвольної війни 1648— 1654 pp. та після возз'єднання України з Росією
невідомого автора. В другій частині «Хроніки» Ф. Сафоновича дана збірка історичних повістей про найвизначніші події на Україні з XIII і до кінця XVII століття. Автор висловлює думку про спільність походження українського, російського і білоруського народів, про закономірність та історичну вмотивованість возз'єднання України з Росією.
Розвиток історіографії XVII століття завершує «Синопсис», надрукований у Києві в 1674 році. В ньому відображене історичне минуле українського народу в зв'язку з історією братнього російського народу. Показана спільність походження російського, українського та білоруського народів та спільність їх боротьби із зовнішніми ворогами.
В другій половині XVII століття в Києві працювала велика група вчених-філологів, педагогів, знавців багатьох мов, письменни- ків-полемістів, церковних, літературних і політичних діячів, які брали активну участь у культурному житті України та Росії.
Автором багатьох полемічних творів, спрямованих проти уніатів і єзуїтів, був Іоанікій Галятовський. Його збірник «Ключ разумения» був зразком ораторського мистецтва свого часу, а твори «Старий костьол», «Бесіда» відіграли значну роль у боротьбі українського народу з уніатством і папством.
Намагаючись бути зрозумілим народу, Галятовський писав мовою, досить близькою до народної. Він активно виступав за культурно-літературні взаємини українського і російського народів1.
Визначним філологом, педагогом і літературним діячем був Єпіфаній Славинецький, який переклав багато творів тогочасних європейських учених з географії, історії, медицини. Ним написано ряд оригінальних творів, бесід, повчень, канонів.
Професор і ректор Братської колегії Лазар Баранович (1620—1693 pp.) — автор численних полемічних творів, спрямованих проти католиків і уніатів, та збірників повчань, житій святих, віршів. Виступаючи як проповідник і письменник-богослов, Баранович захищав інтереси феодалів. Він активно підтримував боротьбу народу за возз'єднання України з Росією.
Відомими київськими вченими і письменниками також були І. Максимович, А. Сатанівський, В. Голенківський, Г. Домецький, А. Радивиловський та інші.
Значного розвитку в Києві набрав театр, який існував у вигляді шкільної драми та вертепу— лялькового театру.
Після визвольної війни 1648—1654 pp. швидко розвивалася архітектура. Будуються монументальні собори, дзвіниці, що надавали місту оригінальності і особливої краси, збагачували його силует. Прикладом нового церковного будівництва була почата в 70-х роках церква у Межигірському монастирі. Такого ж типу церкви були збудовані у Братському і Пустино-Микільському монастирях зодчим Й. Старцевим, який вдало поєднав український стиль з рисами російського мистецтва.
Значну роль відіграли Братська колегія і Києво-Печерська друкарня у розвитку українського образотворчого мистецтва. Найкращими граверами тоді були І. Щирський та Л. Тарасевич, які залишили багато творів і серед них ілюстрації у «Києво-Печерському патерику», а також чимало гравюр, що відображали київську дійсність того часу.
З творів живопису київських майстрів найбільш відомі іконостаси, ікони, розписи і портрети. Своєрідністю і яскравістю відзначаються іконостаси Києво- Микільського собору, розпис якого почато у 90-х роках XVII століття, іконостас Георгіївського собору, Видубицького монастиря та інші.
Київ був і центром музичної культури України. У братській школі і колегії викладання співів було на високому рівні, чому в значній мірі сприяв М. П. Дилецький — відомий український композитор і педагог.
У другій половині XVII століття Київ як культурний центр відігравав велику роль не тільки в житті України, але й Росії в цілому, сприяючи розвиткові культурних взаємозв'язків, взаємовпливу і більш тісному зближенню російського і українського народів.