Київ у період промислового капіталізму (60—90-ті роки XIX століття)
Літературне життя
Складним і суперечливим було й літературне життя Києва. В ньому теж відбувалася гостра боротьба між прогресивним демократичним і реакційним та ліберально-буржуазним напрямами. В місті видавалось чимало журналів і газет, але не було жодного українського періодичного видання. Книги українською мовою вилучалися з бібліотек і читалень. Українські письменники фактично не йали можливості друкувати свої твори в Росії і мусили надсилати їх у Львів, де виходило кілька українських журналів. Але
Царська цензура жорстоко переслідувала українське друковане слово. Головне управління у справах друку в 1890 році на запит Київського губернського жандармського управління щодо книжок, які належали студентові М. М. Марковському, віднесло до числа заборонених «Історію Русі» Барвінського і брошуру «Ляхи» Танячкевича, а рукопис з творами Шевченка «Сон», «Кавказ», «Заповіт» - визнало «вкрай обурливим за своїм змістом». Лише епізодично цензурний терор пом'якшувався і з'являлась можливість видати у Києві кілька книжок українською мовою. В 1889 році вперше надруковано в Києві Шевченків «Кобзар», але це видання значно поступалося двотомному «Кобзарю», виданому 1876 року в Празі діячами київської «Старої громади» (до другого тому празького «Кобзаря» ввійшли заборонені в Росії твори поета). Наприкінці століття художні твори українських письменників почала публікувати на своїх сторінках «Киевская Старина».
З Києвом пов'язана діяльність багатьох визначних українських письменників другої половини минулого століття. Тут жили й працювали М. П. Старицький,
I. С. Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, Іван Білик (Рудченко), О. Я. Кониський, В. І. Самійленко, Леся Українка. Більшість з них сприяла утвердженню в українській літературі методу критичного реалізму, яскраво і правдиво відбивала у своїх творах життя народу, полум'яним словом боролася проти його гнобителів.
Важливу роль у розвитку української літератури відіграв М. П. Драгоманов - талановитий літературний критик. Він обстоював ідейність, реалізм і народність літератури, виступав проти національної обмеженості й голого етнографізму, пропагував досягнення російської реалістичної і демократичної літератури. Перебуваючи в еміграції, Драгоманов опублікував кілька творів українських письменників, що не могли бути видані в Росії, серед них повість Панаса Мирного «Лихі люди» («Товариші») і знаменитий роман Панаса Мирного та Івана Білика з життя українського селянства «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
Творчість кращих письменників Києва була тісно зв'язана з революційно-демократичним рухом і розвивалася під благотворним впливом передової російської літератури.
Київ був визнаним центром літературного життя всієї України, до нього тяжіли передові письменники всіх українських земель, у т. ч. й західних (Галичини, Буковини, Закарпаття), що на той час входили до складу Австро-Угорської імперії. У Києві бували, західноукраїнські письменники О. Маковей (1897, 1903, 1904 pp.) і О. Кобилянська (1899 p.). Двічі в минулому столітті приїздив до Києва великий український письменник-революціонер І. Франко. Вперше він відвідав Київ у 1885 році з метою підготувати видання журналу, за допомогою якого письменник розраховував розгорнути в Галичині боротьбу проти реакціонерів-москвофілів і націоналістично обмежених народовців, проти клерикалізму, рутини, відсталості. «Головна користь з тої подорожі була та, що я пізнав людей...», - згадував пізніше Франко. Хоча справа до видання журналу так і не дійшла, поїздка була корисною. У Києві він встановив особистий контакт з видатними діячами української культури, зокрема з основоположником української класичної музики М. В. Лисенком. Наступного року Франко знову приїхав до Києва, де одружився з курсисткою Ольгою Хоружинською. Обидва приїзди письменник використав для вивчення історії і пам'яток